Глобальний каталог талантів

Довідник коміків

Переглядайте профілі коміків, біографічні резюме, країну походження та офіційні посилання.

1588 Коміки

Анрі Сальвадор

Анрі Сальвадор, справжнє ім’я Анрі Габріель Сальвадор, народився 18 липня 1917 року в Каєні, Французька Гвіана, і був багатогранним французьким розважальником. Його батьки, Кловіс та Антонін Патерн, походили з Гваделупи, і у нього був брат на ім’я Андре та сестра на ім’я Аліс. Коли йому було дванадцять років, сім’я переїхала до Парижа. Він розпочав свою кар’єру в 1930-х роках як гітарист, який супроводжував інших співаків, навчаючись, наслідуючи записи Джанго Рейнхарта. Пізніше Сальвадор працював з Рейнхартом у 1940-х роках, демонструючи ранню музичну різносторонність. Кар'єра Сальвадора охоплювала спів, танці та комедію, спочатку з Рей Вентура та Його Колегіями. Він перейшов до співацької кар'єри приблизно в 1948 році, знімаючись у фільмах, таких як Nous irons à Paris (1949), Nous irons à Monte-Carlo (1950) та Mademoiselle s'amuse (1948). Він записував пісні, написані Борисом В'яном, аранжовані Квінсі Джонсом, і навіть експериментував з французьким рок-н-ролом у 1957 році під псевдонімом Генрі Кордінг. Протягом 1950-х – 1970-х років він писав, продюсував та виконував гумористичні та популярні пісні, відомий своїм стилем кроонера та м’яким голосом, і опанував багато музичних інструментів. Сальвадор вів кілька популярних телевізійних шоу різних жанрів у 1960-х роках і здобув успіх з піснею “Zorro est arrivé” у 1964 році. Він також відомий своїм характерним сміхом, який часто використовувався в його музиці. Його пісня “Dans mon île” (1957) значно вплинула на формування боса-нови Антоніу Карлоса Жобіма. У 1989 році він озвучив краба Себастьяна у французькій дубляжі мультфільму Маленька русалка . За свою семидесятирічну кар’єру він отримав численні нагороди, зокрема бразильський Орден культурних заслуг у 2005 році, а також був удостоєний звання командора Легіону пошани та Національного ордена заслуг Франції. Він помер 13 лютого 2008 року в Парижі через розрив аневризми і був похований на кладовищі Пер-Лашез.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Бруно Саломоне

Бруно Саломон, також відомий як Бруно Саломон, був французьким актором і коміком. Народився 13 липня 1970 року у Вільньов-Сен-Жорж (Валь-де-Марн), провів частину свого дитинства в Марселі, перш ніж переїхати до передмість Парижа. Він був єдиною дитиною, з матір’ю, яка була швачкою, і батьком, який був сантехніком із зацікавленістю в астрології. Незважаючи на те, що в шкільні роки він почувався сором’язливим, Саломон розвинув впевненість у собі, наслідуючи своїх вчителів. На початку 1990-х років Саломон отримав атестат бакалавра в ліцеї Жоржа Брассена; однак спочатку він мав намір вивчати ветеринарну медицину. Саломон розпочав свою кар'єру виступами в кафе-театрах, де писав скетчі, та протягом двох років працював Дінго в Euro Disney. Він також знявся у промо-VHS для PlayStation 1995 року. У 1996 році він здобув популярність на шоу талантів Graines de star завдяки своєму абсурдистському гумору та виграв конкурс. Починаючи з 1998 року, він регулярно виступав у кафе-театрі Le Carré Blanc і був частиною комедійного гурту Nous Ç Nous з Еріком Колладо, Ману Жукла, Еріком Массотом та Жаном Дюжарденом. Гурт часто з'являвся на шоу Патріка Себастьєна Fiesta , а також він виступав у Farce Attaque з Жаном Дюжарденом до початку сольної кар'єри на початку 2000-х років. У 2000 році він представив свій перший соло-шоу під назвою 'N'est pas cochon d'Inde qui veut'. Бруно Саломон здобув широке визнання завдяки ролі Деніса Буле в телесеріалі Fais pas ci, fais pas ça (2007-2017). Він також зіграв ролі у Kaamelott (2005 та 2009) та фільмі Brice de Nice (2005), де зобразив Ігора д’Оссегор. Його робота охоплювала озвучування, зокрема роль у анімаційному фільмі Lucky Luke (2009) та закадровий голос для гри 'Burger Quiz' Алена Шабата. У 2019 році він видав роман під назвою Les Misophones . У 2016 році його шоу 'Euphorique' отримало Кришталевий глобус за найкраще одноосібне шоу. Саломон помер 15 березня 2026 року в Жуанвіль-ле-Пон (Валь-де-Марн) у віці 55 років через тривалу хворобу. Його смерть була підтверджена його агентом Лораном Грегоаром, і викликала відгуки від Жана Дюжардіна, Флоренс Форесті, Нагі та Тіпайн Гаас. Він запам’ятається як один з найвідоміших комедійних акторів французького телебачення.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Гад Ельма

Народився 19 квітня 1971 року в місті Касабланка, Марокко, Гад Ельмах є приятелем, актором, режисером та співачкою, а також подвійною мороккан-канадською національністю.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Жак Вебер

Жак Анрі Робер Вебер, відомий професійно як Жак Вебер, народився 23 серпня 1949 року в 10-му окрузі Парижа. Він походить з буржуазної сім'ї зі швейцарськими коренями; його батько, Робер Вебер, був фізиком, хіміком і директором лабораторії, а мати, Мадлен Вебер, захоплювалася оперою та літературою. Вебер навчався в ліцеї Карно, а згодом вивчав театральне мистецтво в École de la rue Blanche. Його кар'єра охоплює понад п’ятьдесят років, що закріпило за ним статус помітної постаті у французькому розважальному світі. Рання підготовка Вебера включала відвідування Вищої національної консерваторії мистецтва драми, де він вступив у віці 20 років і отримав премію «Prix d’Excellence» при виході. Він отримав підтримку та наставництво П'єра Брассера протягом року з половиною та познайомився з Францисом Гюстером у Консерваторії 18-го округу, з яким пізніше брав участь у конкурсі. Він також працював з Робертом Уссеном у Реймсі та приєднався до Популярного театру Реймса під керівництвом Уссена. У 1970 році Марсель Кравенн залучив його до постановки «Тартюфа». Згодом він з'явився у виставах, таких як «Фаустіна та прекрасне літо» (1972) та «Облога» (1972), а пізніше – у «Хитрий насолоді» (1975) та «Фатальна жінка» (1976). Він також знявся у фільмі «Граф Монте-Крісто». Кар'єра Вебера включає значну сценічну роботу, зокрема роль Сірано де Бержерака протягом кількох сезонів, яку він зіграв приблизно 500 разів. У 1990 році він зіграв роль графа де Гіша; пізніше, у 1998 році, – Дона Жуана. Він обіймав посаду директора Centre dramatique national у Ліоні в період з 1979 по 1985 рік. Згодом, між 1986 та 2001 роками, він керував Théâtre de Nice, Centre dramatique national Nice-Côte d'Azur. У 2008 році він поставив телевізійну адаптацію «Фігаро» для France 3. Він також з’являвся в ролі судді Антуана Рівса у телешоу та зіграв Карла V на Омегангу в Брюсселі у 2013 році. Зараз він виступає у виставі «Сірано, мріяти, сміятися, минати», написаній його дружиною Кристин Вебер, разом з Людміллою Мікаель; ця вистава мала прем’єру в Théâtre de la Pépinière в Парижі 29 січня.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Жан Дюжарден

Жан Дюжарден, який виступає під псевдонімом Жан Едмонд Дюжарден, — французький артист, що працює актором, коміком, продюсером і режисером. 19 червня 1972 року відзначається дата його народження в Рюї-Мальмезон, Франція, неподалік від Парижа. Вирісши у Плезір, департамент Івлін, він коротко працював на заводі батька з виробництва будівельних матеріалів, перш ніж розпочати кар’єру в мистецтві. Зараз йому 54 роки, Дюжарден почав виступати зі стендап-номерами в кафе та проходив військову службу, де розважав своїх товаришів по службі імітаціями, відкриваючи свій комедійний талант. Кар'єра Дюжардіна розпочалася на сцені та телебаченні у 1990-х роках з комедійним гуртом «Nous Ç Nous». У 1996 році Дюжардін брав участь у телешоу «Graines de star» разом з іншими учасниками. З 1999 по 2003 рік він здобув значну популярність завдяки телесеріалу «Un gars, une fille» разом з Олександрою Ламі, яка пізніше стала його дружиною з 2009 по 2014 рік. На початку своєї кар'єри він знімався у комедійних телешоу та фільмах, і створив персонажа Бріса де Ніса у шоу «Fiesta», яке було екранізовано у фільм «Brice de Nice» у 2005 році. Дюжарден здобув міжнародну популярність завдяки різним ролям, зокрема рольові Hubert Bonisseur de La Bath у фільмах OSS 117: Каїр, Гніздо шпигунів (2006), Загублений у Ріо (2009) та З Африки з любов’ю (2021). Він також зіграв Lucky Luke у фільмі Lucky Luke (2009) і співпрацював з Мішелем Азнавічусом у фільмі "Артист" (2011), де зіграв Джорджа Валентіна. Ця роль принесла йому численні нагороди, включаючи премію Академії за найкращу чоловічу роль (2012), Золотий глобус, BAFTA та премію Гільдії акторів екрану. Він також з’являвся в американських фільмах, таких як "Вовк з Уолл-стріт" (2013) та "Хранители пам'яті" (2014). Останні ролі включають участь у "Présidents" (2021) та "Brice 3" (2016), і заплановано, що він зіграє Дона Дієго де ла Вегу в міні-серіалі "Зорро" у 2024 році.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Жюльєт Арно

Жульєт Арно – французька акторка, сценаристка, радіоведуча, телеведуча та комедіантка, народилася 6 березня 1973 року в Сент-Етьєні. Її родина виховувала гумористичне середовище, її батько працював прорабом на будівництві, а мати – професором класичної філології. Спочатку вона розглядала можливість вивчати політичні науки, але покинула навчання після одного року та згодом навчалася комедії та драматичного мистецтва в Cours Florent. Це навчання призвело до значних співпраць з Крістін Англіо та Корінн Пюже. Кар’єра Арно де включає різноманітні ролі та авторські заслуги. Вона співавтором та виконавицею у кафетроїчному спектаклі 'Arrête de pleurer Pénélope' разом з Англіо та Пюже, який мав прем’єру у 2002 році в Café de la Gare і відтоді його побачили понад два мільйони глядачів. П’єса, дія якої відбувається під час дівич-вечора, зображує трьох подруг, чия дружба руйнується. Вона співавтором продовження 'Arrête de pleurer Pénélope 2 La Suite!' у 2006 році та зняла кіноадаптацію у 2012 році. Вона також співавтором фільму 'La Beuze' у 2003 році та знімалася в кількох фільмах, зокрема 'Les Onze Commandements' (2004), 'L’Un reste, l’autre part' (2005), 'Ensemble, c'est tout' (2007) та 'Tu peux garder un secret ?' (2008). Вона зіграла ролі в телесеріалах, таких як 'Drôle de famille!' з 2009 по 2013 рік. Протягом своєї кар’єри Арно також працювала ведучою на радіо та телебаченні. У 2004 році вона спільно вела програму 'Intervilles' з Нагі, а також '20 h 10 pétantes' на Canal+. З 2014 по 2024 рік вона була колористкою в ефірах France Inter, включаючи 'Si tu écoutes, j’annule tout,' пізніше перейменовану на 'Par Jupiter!' та потім 'C’est encore nous.' У неї були стосунки з коміком Мікаелем Юном з 1998 по 2004 рік. Наразі, у 2024 році, вона спільно заснувала радіошоу 'La Dernière' на Radio Nova разом із Гійомом Мюрісом, П’єром-Еммануелем Барре та Аєриком Ломпре; раніше вона та Мюріс спільно вели 'Le Grand Dimanche Soir' та ефіри France Inter з 2019 по 2023 рік. Шоу 'Par Jupiter' досягло рекордного рівня аудиторії в 1,3 мільйона слухачів на день у 2021 році, а 'La Dernière' зараз є успішним подкастом.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Мішель Галабрю

Народившись у Сафі, Марокко, 27 жовтня 1922 року, Мішель Галабру був французьким актором і письменником. Його батько, Поль Галабру, був інженером і професором. Спочатку прагнучи стати професійним футболістом для «Стад олімпік монпельє», він коротко вивчав право на прохання батька. Він провів своє дитинство в Сафі, а пізніші роки – в Еро, перш ніж переїхати до Парижа. Кар’єра Галабру охоплювала майже сімдесят років, включаючи понад 250 фільмів і більше 80 вистав. Галабру розпочав свою акторську кар’єру в 1951 році з другорядної ролі у фільмі Ma femme, ma vache et moi . Початкове визнання прийшло до нього завдяки ролі у La guerre des boutons (1963), а широку популярність він здобув завдяки Le Gendarme de Saint-Tropez (1964), де зіграв ад’ютанта Гербера. Він часто знімався разом із Луї де Фюнесом у кількох фільмах, зокрема в продовженнях Le Gendarme de Saint-Tropez та L'Avare . Його комедійні колаборації охоплювали фільми режисерів Жана Жиро, Жан-П’єра Мокі, Жоржа Лотнера, Бертрана Бліє та Клода Зіді. Він був пенсіонером (членом) Комеді Франсез з 1950 по 1957 рік і виграв перший приз Національного консерваторії театрального мистецтва. Фільмографія Галабру включала як комедії, так і драми, з помітними ролями у фільмах L'avare , Jo , Nous irons a Deauville , La Cage aux Folles , La Cage aux Folles II , La Cage aux Folles 3: The Wedding , Le viager , Subway , Kamikaze та Uranus . Бертрана Бліє, Коста-Гавраса та Жана-Люка Годара було серед режисерів, з якими він співпрацював. Він отримав премію «Сезар» за найкращу чоловічу роль у 1977 році за роль Жозефа Був’є у фільмі Бертрана Таверньє The Judge and the Assassin , а також номінувався на премію «Сезар» за найкращу чоловічу роль другого плану у 1986 році ( Subway ) та 1991 році ( Uranus ). Він керував Театром Монмартр-Галабру та Театром Дес Дьйо Зюр. Його останньою роллю був виступ у одноосібному шоу Le Cancre . Мішель Галабру помер 4 січня 2016 року в Парижі у віці 93 років.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Омар Сі

Омар Сі — французький актор, кінопродюсер, сценарист і гуморист, який народився 20 січня 1978 року в Траппі, департамент Івлін, Франція. Він походить з народу фула, його батьки іммігрували з Західної Африки; мати родом з Мавританії, а батько — з Сенегалу, обидва з села Бакель. Народившись і виростаючи в районі Ле Мерісьє міста Траппі, він був одним із дев’яти дітей. У 1996 році Сі розпочав своє професійне життя в Radio Nova, де зустрів Фреда Тесто. Його досвід радіомовлення призвів до комедійних сегментів у програмі 'Service après-vente des émissions' з 2005 по 2012 рік, а також до телевізійної програми 'Omar et Fred', яка вперше вийшла на Canal+ у 2001 році та продовжує виходити й сьогодні. Він також з’являвся в програмі Canal+'s 'Le Cinéma de Jamel' і сформував комедійний дует із Фредом Тесто, відомий як Omar et Fred. Сі здобув визнання завдяки своїй фізичній комедії та знявся у фільмах, таких як Montparnasse Tower Inferno (2001), The Raid, The Beuze та Our Happy Days. Він також брав участь в альбомі проти расизму під назвою Stop à l’affront у 2003 році. Він здобув широке визнання після зйомок у французькому блокбастері 2011 року «Недоторканні», за що отримав премію «Сезар» за найкращу чоловічу роль у 2012 році та кришталевий глобус за найкращу чоловічу роль. Він став першим актором африканського походження, який отримав премію «Сезар». Після цього успіху Сі знявся в кількох американських блокбастерах, зокрема у фільмах «Ікс-Мен: Дні минулого майбутнього» (2014), «Перш за все. Світ Юраського періоду» (2015), «Трансформери: Останній лицар» (2017) та «Арктичні собаки» (2019). Він також озвучував персонажів у відеоіграх, таких як 'Tomb Raider Legend' та 'Logorama'. З 2021 року він знімається в серіалі Netflix «Лубін». У 2021 році його було названо однією зі 100 найвпливовіших людей у світі за версією журналу Time. Сі уклав довгостроковий контракт на зйомки фільмів з Netflix, а також початкову угоду про співпрацю з HBO Max. Зараз він живе в прихованих пагорбах поблизу Лос-Анджелеса, США.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

П'єр Дак

П’єр Дак, справжнє ім'я Андре Ісаак, народився 15 серпня 1893 року в Шалон-сюр-Марн, Франція, був французьким гумористом. Його сім'я, спочатку з Ельзасу (Уттенгейм і Нідербронн-ле-Бе), мала єврейські корені та емігрувала після франко-прусської війни. Його батько, Саломон Ісаак, був м’ясником, і сім'я переїхала до Парижа, коли Даку було три роки. Він відвідував уроки скрипки в дитинстві, але був виключений зі школи в 1908 році за жарт. Кар'єра Дака розпочалася у 1920-х роках як шансоньє в кабаре, таких як «La Muse rouge» та «La Vache enragée». У 1938 році він заснував сатиричний журнал «L'Os à moelle», який здобув популярність, перш ніж його припинили через нацистську цензуру. Він знімався у фільмах, таких як «Voilà Montmartre» (1934) та «Juanita» (1935). У 1941 році, рятуючись від конфлікту Другої світової війни, він знайшов притулок у Лондоні. Там він співпрацював із Radio Londres, службою BBC, яка охоплювала окуповану Францію, створюючи гумористичні пісні та виконуючи комедійні номери. Його заарештували в Іспанії під час спроби дістатися до Лондона і він провів кілька місяців у тюрмах Франко. Після Другої світової війни Дак утворив комічний дует з Францисом Бланшем, і вони створили та вели популярні радіопередачі, такі як *Malheur aux barbus*, *Signé Furax* та *Bons Baisers de partout*. Дак вигадав комічний термін «Шмілблік», який описується як «ретельно цілісний, що нічого абсолютно не служить і тому може служити всьому», та популяризував слово «луфок». Він також винайшов біглотрон та рецепт джему з локшини. У 1926 році його посвятили у масонство, і він створив пародійний масонський ритуал під назвою «Le rite des Voyous». П’єра Дака визнавали протягом усього життя різними відзнаками; серед них були Кріж війни (як за 1914-1918, так і за 1939-1945 роки), Медаль Опору та звання лицаря Ордену Почесної Легії. До своєї смерті 9 лютого 1975 року в Парижі він залишався активним у кіно та на телебаченні, знімаючись у таких постановках, як *La Famille Anodin* (1956) та *Ne jouez pas avec les Martiens* (1968).

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

П'єр Ете

П’єр Етей, народився 23 листопада 1928 року в Роанні, Франція, був французьким клоуном, комедіантом і кінорежисером. Його батьками були Едмон Етей, торговець шкірою, та Берт Тіше. Спочатку він планував стати графічним дизайнером, вивчав вітраж у Теодора-Жерара Генссена та заробляв на життя як ілюстратор журналів. На початку своєї кар’єри він виступав у різних кабаре та музичних театрах, зокрема в «Le Cheval d'Or», «Les Trois Baudets», «l'ABC», «l'Alhambra», «Bobino» та «Olympia», а також працював цирковим артистом з клоуном Ніно. Кар'єра Етейкса зазнала значного повороту, коли він почав працювати на Жака Таті в 1954 році. Він брав участь як карикатурист та гуморист у створенні фільму Мій дядько , допомагаючи з його зйомками в 1958 році, та розробляв плакати для фільму та його пізнішого перевипуску Відпустка месьє Жуло . Він також з'явився у фільмі Таті День свята в Олімпії в 1960 році. Натхненний комедіантами-неморгами, такими як Бастер Кітон, Гарольд Ллойд, Гаррі Лендон, Макс Ліндер, Чарлі Чаплін та Лаурел і Гарді, Етейкс почав формувати власний комедійний стиль, що характеризується елегантністю неморга та скрупульозною точністю. Він зняв свій перший короткометражний фільм Розрив , співавтором якого був Жан-Клод Кар'єр, і продовжив це отриманням премії "Оскар" за короткометражний фільм Щасливого дня народження в 1963 році, також співавтором якого був Кар'єр. Його повнометражні фільми включають & The Suitor (1962), & Yoyo (1965), & Tant qu'on a la santé (1965), & Le Grand Amour (1968) та & Pays de cocagne (1971). Його фільми часто пародіюють сучасне життя, шум і рекламу. Юридичний конфлікт призвів до того, що фільми Етейкса стали недоступними з 1970-х років; однак після рішення суду вони були відновлені та знову показані публіці у 2010 році. Етейкс та Енні Фрателлі спільно заснували Національну школу циркового мистецтва у 1973 році; вони одружилися в 1969 році та згодом гастролювали зі своїм власним цирком, під час якого Етейкс виступав у ролі білого клоуна. У 1962 році він отримав премію Луї Деллюка за & Le Soupirant , а в 2013 році – звання Командора мистецтв і літератури. П’єр Етейкс помер 14 жовтня 2016 року в Парижі у віці 87 років, залишивши по собі спадщину майстра поетичного бурлеску та важливої постаті у французькому кіно комедії положень.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

П'єр Річард

П'єр Ріхард (Pier Richard) – родзинка з Франції, народився в 1934 році. Відомий для Високий Блондин Людина з одним чорним взуттям, Повернення Tall Блондин людина з одним чорним взуттям, La Chèvre.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Франсуа Каванна

Франсуа Каванна, народився 22 лютого 1923 року в 14-му окрузі Парижа, був французьким письменником і редактором сатиричної газети. Він помер 29 січня 2014 року в Кретеї. Його виховання в Ножан-сюр-Марн було сформоване його італійським іммігрантським батьком Луїджі Каванна, який працював каменярем, та матір’ю Маргарит Шарвен. Оточений з юних років італійськими іммігрантами, він задокументував ці переживання у своїй автобіографічній роботі Les Ritals , опублікованій у 1978 році. Він отримав свідоцтво про закінчення початкової школи у віці 12 років і здобув brevet у 1939 році. Раннє життя Каванни було позначене різноманітною роботою; у віці 16 років він працював поштовим листоношею, продавцем фруктів/овочів та підмайстром каменяря. Його журналістська кар’єра розпочалася в 1945 році з Libération. У 1940 році його було відправлено до Бордо через Другу світову війну, а з 1943 по 1945 рік він був примусово залучений до робіт (STO) у Берліні. Під час цього періоду він зав’язав стосунки з Марією Татаренко, українською робітницею, якій він присвятив Les Russkoffs у 1979 році. Він спільно заснував кілька сатиричних журналів, зокрема Hara-Kiri , Hara-Kiri Hebdo , Charlie та Charlie Hebdo , значно сприяючи їх створенню та успіху. Він писав у різних жанрах, включаючи репортажі, сатиру, есеї, романи, автобіографію та гумор. Комічний стиль Каванни характеризувався поєднанням жартів, абсурду, кока-ля-на (швидкісним асоціюванням), сатири та глузування. Його роботи часто межували з сюрреалізмом і часто висміювали представлення науки та науковців. Він переклав шість книг про відомих карикатуристів, зокрема Li'l Abner у 1971 році та L'Univers impitoyable de Gary Larson у 1988 році. Він висунув ідею перейменувати Hara-Kiri на Charlie Hebdo в листопаді 1969 року після заборони. Він з’явився на французькій літературній телепередачі Apostrophes у 1978 році, де прославився тим, що сказав Буковському замовкнути. Les Ritals , спочатку опублікована у вигляді розділів у Hara-Kiri починаючи з 1976 року, була адаптована на п’єсу, яка досліджує теми імміграції та знаходить відгук у багатьох сім’ях. У 1979 році він отримав премію Prix Interallié за Les Russkoffs . Його остання книга, Lune de miel , присвячена його хворобі Паркінсона.

Переглянути профіль