Народився 2 вересня 0, 1979 р. в Монреулі (Сейн-Сайн-Деніс), Джіллі Бонгібро, відомий як сцена Гіл Альма, працювала в Франції як актор, гуморист і продюсер.
Арно Дюкре — французький актор і комік, народився 6 грудня 1978 року в Руані. Дитинство провів, переїжджаючи між Амфрівіль-ла-Кампань, Пті-Куронн та Уассель. До того, як здобути визнання як актор і гуморист, Дюкре раніше був виконавцем госпел-музики. Його кар’єра почала набирати обертів у 2008 році з роллю у телефільмі Fortunes , після чого він зіграв молодого Жака Ширака у Adieu de Gaulle, adieu у 2009 році. Він також ненадовго замінив Івана Ле Боллока у Caméra Café 2 у 2010 році. Талант Дюкре як комедійного актора почав все більше визнаватись починаючи з 2010 року. У тому ж році він створив та зіграв у своєму першому шоу, Pareil… mais en mieux , а також з’явився у виставі Spamalot , натхненній Монті Пайтоном. Він продовжував розширювати свій акторський досвід ролями у L'Oncle Charles та Une vie meilleure у 2012 році. Значним проривом став 2013 рік, коли він почав грати Габі в серіалі France 2 Parents mode d'emploi , роль, яка принесла йому значну популярність. Серіал виявився популярним, залучивши велику аудиторію, і Дюкре продовжував грати Габі з 2013 по 2018 рік. Він також з’являвся у Serial Teachers та Serial Teachers 2 (2013) та зіграв головну роль у Amour et turbulences та Les Profs (2013). Окрім телебачення, Дюкре продемонстрував різносторонність у своїй кар’єрі. У 2014 році він вів програму Les Copains d'abord font du ski та озвучив персонажа Емета в анімаційному фільмі The Lego Movie . Він також брав участь у Trophée Andros, автомоторному заході. Він створив свою другу сольну шоу-програму J’me rends , виконуючи її протягом двох років. Особливим моментом є те, що він познайомився з Морін Ніко у 2012 році, і в липні того ж року народився їхній син Оскар, перш ніж вони розійшлися у 2018 році; згодом він одружився з Клер Франсіскі у липні 2021 року. Найбільш нещодавно, починаючи з 2022 року, Дюкре з’являється в Les Enfoirés , продовжуючи свою присутність у французькому шоу-бізнесі.
Народився 31 січня 1974 року в 15-му окрузі Парижа, Арі Абіттан — французький актор і комік. Сімейне походження Абітана — сефардські євреї, з марокканським корінням по батьковій лінії та туніським — по материній. Частину дитинства він провів у Гарже-ле-Гонесс та Сарселі. Станом на 2026 рік йому буде 52 роки. Абітан розпочав свою кар'єру з написання скетчів у віці 19 років та виступів на сцені приблизно в 1994 році. Щоб оплатити заняття акторською майстерністю, він працював водієм таксі в Парижі, починаючи з 19 років, а також знову в 1993 році. Почав виступати на сцені у 1998 році та відкривав концерти для таких артистів, як Енріко Масіас, Гад Ельмалех та Елі Семун на початку своєї кар'єри. Використовуючи фізичний гумор та швидкий темп подачі, Абітан часто включає анекдоти зі свого часу роботи водієм таксі у свої комедійні виступи. Він зіграв головну роль у п’єсі Щасливого Хануки в 2007 році та виконав головну роль у телесеріалі Наші роки пансіону з 2007 по 2009 рік, що сприяло його здобуттю публічної популярності. Він відомий своєю роллю Давида Бенішо в серії фільмів Qu'est-ce qu'on a fait au Bon Dieu? , і здобув міжнародне визнання завдяки цій франшизі. Інші помітні роботи включають Serial (Bad) Weddings , Tout ce qui brille , With Open Arms , The Visitors: Bastille Day та Coco , де він озвучив персонажа Гектора у французькій дубляжі. Він також з'являвся в гумористичних телешоу, таких як Vendredi tout est permis . У 2021 році проти нього було пред'явлено звинувачення у зґвалтуванні та поміщено під варту; однак, обвинувачення були зняті у квітні 2024 року після трирічного розслідування, а апеляція була підтверджена у січні 2025 року. Станом на 2026 рік він повернувся до виступів із новою сценою під назвою Authentique , яка торкається досвіду, пов’язаного з батьківством, любов’ю та особистісним зростанням, і стикнувся з протестами. Після судових процесів Арі Абіттан був виправданий за звинуваченнями у зґвалтуванні як у 2024, так і в 2025 роках на підставі рішення “non-lieu”. Брижит Макрон публічно підтримала його.
Габріель де Лотрек, народився в Без’є 21 лютого 1867 року та помер у Парижі 25 липня 1938 року, був французьким письменником, хроністом, перекладачем і поетом. Він був далеким родичем художника Анрі де Тулуз-Лотрека, хоча між ними не було тісних стосунків, і представляв себе як денді з моноклем, часто розважаючи паризьке суспільство близько до 1900 року своїми дотепними висловлюваннями. Він здобув ступінь з літератури (лісен е Летр) і з 1889 по 1893 рік був компаньйоном Альфонса Алле в «Le Chat Noir», де опублікував свої перші прозові твори. Кар'єра де Лотрека розпочалася на початку 1890-х років, коли він переїхав до Парижа та почав публікуватися в таких виданнях, як *La Vie drôle*. Він відвідував літературні кафе в Латинському кварталі та познайомився з Альфонсом Аллеєм у кабаре «Чорний кіт», ставши учнем Аллея. Його творчість характеризується гумором і фантазією, часто пов’язаною з паранауковими та окультними колами. Збірка прозових віршів «Poèmes en prose» була опублікована в 1898 році, відкривши двері до паризької літературної сцени. Він влаштовував салон у Пасі, де збиралися відомі діячі, такі як Жан Лорран, Віллі, Жан де Тінан, Альфред Жаррі, Оскар Вайлд та Поль Верлен; він був особливо близький до Поля Верлена, навіть охороняв його тіло після смерті. Між 1890 і 1911 роками він заявив, що опублікував понад дві сотні оповідань, хронік і фантазій у різних виданнях, зокрема в *Le Chat Noir*, *La Vie drôle*, *Le Rire*, *Fantasio*, *La Revue blanche*, *Le Sourire* та *Le Mercure de France*. Протягом своєї кар’єри Де Лотрек перекладав твори Марка Твена, Гавелока Елліса, Альфреда Левіна, Метью Фіпса Шієла та Оскара Вайльда (у співпраці з Генрі-Д. Даврей), часто для «Mercure de France». Він також спільно заснував «La Petite Semaine» у 1900 році та Академію гумору в 1920 році разом із Курнонскі та Кортеліном. До виходу на пенсію в 1929 році він викладав латину та грецьку мови в Марселі, після чого незабаром повернувся до Парижа. У 1938 році він опублікував свою автобіографію «Souvenirs des jours sans souci». Незважаючи на прагнення до визнання, включно з висуванням кандидатури до Французької академії в 1923 році, він відчував розчарування через відсутність літературного визнання. У 1936 році йому було присвоєно Лицарський хрест Почесного легіону, і він залишив після себе опубліковані праці, зокрема «Poèmes en prose», «Les Roses noires», «Monsieur de Crac» та «Souvenirs des jours sans souci».
Жер Марлон, справжнє ім'я Жерар Брунеттіні, народився 10 квітня 1954 року в Парижі, є французьким гумористом та актором. Вихований своїми італійськими дідусем і бабусею, він спочатку займався спортом, ставши чемпіоном Франції серед юніорів з греко-римської боротьби. На початку своєї кар'єри він працював з Робертом Уссеном, граючи гальгеніста у виставах 'Жанна д'Арк' та 'Потьомкін'. Марлон черпає натхнення в Кітоні, Теті, Бюнелі та Далі, що проявляється в його неповторному комедійному підході. Він знявся у фільмі Флік або Злочинець у 1979 році, а згодом зіграв головну роль у короткометражному фільмі Мамбо-скретч у 1983 році. Протягом 1980-х років Гед Марлон продовжував розширювати свій список ролей, знімаючись у фільмах режисерів, таких як Бертрана Таверньє ( Autour de minuit у 1986 році), Клода Лелуша ( Viva la vie у 1984 році) та Жерара Урі. Він також виступав у виставі Games в Театрі Фонтен у 1984 році та зіграв у L'Embarras du soi , яку він написав і поставив у Театрі Монпарнас у 2010 році. Співпраця з Фаридом Шопелем призвела до успішного шоу 1980 року 'Aviateurs'. Він часто зображує звичайного лисого француза з вусами, поєднуючи абсурдність з витонченістю у своїх виступах. Театральна робота Марлона включає сольні вистави, поставлені Жан-Мішелем Рібесом у Театрі Сплендід у 1989 році та Un simple froncement de sourcil , прем’єра якої відбулася у Театрі Рон-Пуан у 2002 році, відкриваючи кімнату Роланда Топора. Його вистави часто досліджують філософські та практичні питання, роблячи порівняння з Реймондом Девосом. Жестова виразність є суттєвою, з його тілом, яке часто замінює слова; він віддає перевагу «невисловеному» «перебільшеному». Він виступав у п’єсах, таких як «Brèves de comptoir», а також у творах Лабіша, Кортеліна та Фейдеау. Він також представив сольну виставу «Ged Marlon / Solo» у Театрі Пті Монпарнас, прем’єра якої відбулася 28 серпня 2008 року, досліджуючи теми розчарованого кохання з трьома персонажами, які шукають щастя. Гед Марлон зараз працює над фільмом під назвою Les Talents d'Achille , вихід якого заплановано на 2025 рік.
Гі Дебо, народився 15 червня 1934 року в Алжирі, Алжир, помер 28 травня 2020 року в Парижі. Він був багатогранним митцем, ідентифікованим як «п’є-нуар», термін для французьких людей в Алжирі, і відомий своєю роботою як сценарист, стендап-комік та актор. Народився тоді, коли Алжир був французьким департаментом, його сім'я включала Альфреда Дебо, батька, який працював медичним працівником, та Гільберту Вердьє, матір. Його дитинство було позначене нестабільністю, що включало переїзди між домівками та пансіонами, зокрема католицьку гімназію в Боні та ліцей Бюгео в Алжирі. Кар'єра Бедо розпочалася на початку 1950-х років як частина гурту коміків «Bande du Conservatoire». Він прибув до Парижа зі своєю сім'єю в червні 1949 року та вперше з'явився у фільмі «Futures Vedettes» у 1954 році. Щоб уникнути військової служби під час алжирської війни, він влаштував голодування та був визнаний психічно недієздатним. У 1965 році дебютував у музичному театрі «Bobino» разом з Барбарою, а пізніше співпрацював з Мішелем Буженахом та Смаїном над шоу «Coup de soleil à l'Olympia». Бедо також ставив п'єси, такі як «Arlequin poli par l’amour», у віці сімнадцяти з половиною років. Бедо особливо запам’ятався за повторюваною роллю Саймона, лікаря, у фільмах «Слон – це дуже обманлива тварина» (1976) та «Ми всі підемо до раю» (1977), другий з яких приніс йому значну визнання. Він також з’являвся у фільмі «Пригоди Бідібі та Банбана», граючи Бідібі, та співпрацював із сатиричним тижневиком «Siné Hebdo», підтримуючи Сіне після того, як його звільнили з «Charlie Hebdo». Політично він підтримував Франсуа Міттеран і переїхав до Енін-Бомон у 2012 році, щоб підтримати Жана-Люка Меленшона. Під кінець свого життя йому діагностували хворобу Альцгеймера.
Жакі Берруа – французький актор, комік, письменник і журналіст, народився 24 травня 1946 року в Реймсі. Дитинство він провів у районі Мезон-Бланш у Реймсі, де його батько працював цеглинярем, а мати – домогосподаркою. Спочатку він спробував кар'єру промислового дизайнера, але покинув її у віці 25 років. Починаючи з середини 1970-х років, Берруа зарекомендував себе як рок-критик для Charlie Hebdo, а також писав для інших видань, зокрема Hara-Kiri, Libération, Rock & Folk, Actuel та Rolling Stone. Творча спадщина Берруа охоплює різні медіа. Він письменник і написав діалоги для численних французьких фільмів, починаючи з 1980-х років, співпрацюючи з режисерами, такими як Патрік Бушіте, Патрік Гранперре та Жан-Франсуа Стівенін. Варто зазначити, що він співавтором був першого фільму Седріка Клапіша – 'Riens du tout'. Його письменницька діяльність також охоплює прозу; у 1992 році він опублікував 'La femme de Berroyer est plus belle que toi, connasse', який пізніше було екранізовано у фільм 'Tempête dans un verre d'eau'. Він також відомий своїми комедійними виступами, зокрема трирічним періодом роботи як озорного оператора на телешоу 'Nulle part ailleurs', спочатку використовуючи псевдонім Jackie Darbois, та ведучим програми про гумор і філософію 'Pas si vite!' на Canal+. Кар’єра Берруа включає внески до сатиричних видань, таких як «Siné Hebdo» та «Siné Mensuel». З 2010 по 2012 рік він вів програму «Mélomanie» на Le Mouv’. У 2006 році він створив та зіграв «Ma vie de jolie fille», гумористичне та музичне соло-шоу. Його робота отримала визнання: у 1979 році він отримав нагороду «Найкращий новачок» на фестивалі в Ангулемі за «Dossier Goudard», а у 2012 році був номінований на кращу чоловічу другорядну роль на фестивалі Жана Карме за «Mobile Home». Берруа також визнаний офіцером Ордену мистецтв і літератури. Він є батьком музичних продюсерів ARK та Jim Casanova.
Жан-Крістіан Фрейсіне, також написаний як Жан-Крістіан Фаісіне, — французький гуморист та актор. Його раннє життя було пов’язане з Шато де Валансе, де його дідусі й бабуся були доглядальниками та гідами, а мати також працювала гідом; він провів багато дитинства там. Він озвучив свої перші репліки актора в замку, спочатку замінюючи травмованого актора у виставі «Королева Марго», що пробудило його театральне покликання в юності. Шлях Фрейсіне до комедії розпочався з участі в літніх виставах 'Son et Lumière' у його рідному селі, коли він був молодим чоловіком, що пробудило його інтерес до акторської майстерності. Він коротко вивчав медицину, перш ніж вступити до Консерваторії драматичного мистецтва в Турі, де через два роки отримав золоту медаль. Вони поставили близько п’ятнадцяти вистав, включаючи три оригінальні постановки: 'ZAP', 'Hôtel des voyageurs' та 'Mona'. У 1994 році він зустрів Вінсента Дюбуа на фестивалі у Віларда де Лан, що призвело до формування комедійного дуету Les Bodin’s. У фільмах Ле Бодіна Фресеніне знімається в ролі Крістіана, а Дюбуа – у ролі Марії, 87-річної деспотичної жінки. Цей дует виступав на сцені та знявся у трьох фільмах: «Шлюб у родині Бодінів» (2008), «Амелі в країні Бодінів» (2010) та «Бодіни в Таїланді» (2021). Фресеніне також з’являвся в інших фільмах, зокрема «Я голодний!!!» (2001) та «Демон полудня» (2005), а також у телесеріалах «У будинку Мопасана» (2008, 2011) та «Бодіни на карантині» (2020). Ферма, придбана «за смішну ціну», спочатку не мала води та електрики, і її було відновлено за допомогою сусіднього фермера Ентоні Жанв’є. Фресеніне також співпрацює з компанією Caméléon Production і виконує різні ролі на фермі, зокрема актора, письменника, офіціанта та техніка.
Жераль Дюран, народжений Жераль Бертело 17 травня 1973 року в Коньяку, Франція, — французький гуморист, імітатор, радіоведучий та актор. Він почав демонструвати свій талант до імітації у віці чотирьох років. Його батьки були торговцями, і один з них вивчав французьке право. Він прийняв сценічне ім'я Жераль Дюран приблизно у шістнадцять років, натхненний своєю покійною матірною тіткою Емілі Дюран, і переїхав до Парижа, щоб розпочати кар’єру в сфері виконавського мистецтва. Рання кар’єра Дахана включала перемогу у званні «Наймолодшого імітатора Франції» у віці дванадцяти років в Ангулемі та отримання нагороди «Найкращий молодий комік року» в Бобіно у 1992 році. З 1993 по 1998 рік він озвучував багатьох чоловічих персонажів ляльок у дитячому телесеріалі Les Minikeums на France 3. Він також брав участь у радіошоу Лорана Рук’є Rien à cirer на France Inter з 1993 по 2000 рік та з’являвся в телешоу, таких як Vivement dimanche , зі своїм трупом «Les 6 Clones» між 1998 та 1999 роками. Він є спеціалістом з імітації та телефонних жартів, створюючи правдоподібні сценарії завдяки своїм вокальним трансформаціям. Протягом своєї кар’єри Даан виступав у численних театральних шоу, включаючи L’imposteur , Érection Présidentielle , Sarkoland та Gérald Dahan tombe les masques . Він створив і вів власне телешоу, Les missions de Gérald Dahan , на France 3 у 2006 році. Його робота з Rire et Chansons стала відома завдяки телефонним жартам, спрямованим на таких осіб, як Жан-П’єр Рафарін, Адрієн Зеллер та Зінедін Зідан. Він знявся у фільмі La Boîte (2001) та телевізійному фільмі La famille Zappon (2005). У 2026 році відбулася прем’єра вистави 'J'imite donc je suis', що включала близько п’ятдесяти імітацій та піаністичних виступів. Наразі він виступає з одноосібним театральним шоу про Мольєра під назвою 'Il était une voix… Molière!', прем’єра якого відбулася 29 березня, і яке триває у 2027 році, де він зображує таких персонажів, як Емманюель Макрон в ролі Алкеста та Ніколя Саркозі в ролі Мольєра.
Жіль Беніціо — французький комік, народився 1 червня 1957 року у Віллерюпі, департамент Мерт і Мозель. Він має італійське походження та відсвяткує 67 років 1 червня 2024 року. Він навчався театральному мистецтву в Університеті Сенсьє в Парижі, де у 1982 році познайомився зі своєю майбутньою дружиною Корінн Беніціо. Вони одружилися в 1985 році та мають двох дітей, Елізу та Рафаеля. Беніціо найкраще відомий як половина комедійного дуету «Ширлі та Діно», сформованого з Корінною Беніціо у 1988 році. Персонажі Ширлі та Діно були створені під час імпровізаційного майстер-класу з Аріанною Мнюшкін, яка допомогла розпочати їхню кар'єру. Їхній комедійний стиль передбачає динаміку, в якій Діно насміхається над Ширлі для розваги глядачів; Діно характеризується своїм італійським походженням, часто включаючи італійські пісні у виступи, а Ширлі зображується як наївний персонаж, який намагається розповідати історії, які постійно перебиває Діно. Їхні виступи часто містять історії про наївних клоунів. Вони дебютували на сцені в 1985 році під назвою «Ахілл Тонік», а їхнє перше шоу у стилі мюзик-холу було представлено на фестивалі Avignon Off у 1988 році. Ширлі та Діно здобули ширше визнання завдяки виступам у телешоу Патріка Себастьєна, особливо в програмі «Найбільший кабаре світу» з 2001 по 2004 рік. У 2003 році вони отримали премію Мольєр за найкраще скетч-шоу за свою виставу «Дует». Їхній DVD «À Marigny» було продано понад мільйон копій, а їхній фільм «Кабаре Парадиз», випущений у 2006 році, зацікавив 200 000 глядачів. Дует перейшов від комедії до режисури опер, ставлячи барокові опери, такі як «Дон Кіхот у герцогині» у 2015 році та «Платія» у 2022 році, і нещодавно – «Турандот» у Греноблі 31 березня 2023 року. Наразі вони проживають у регіоні Ардеш.
Фелікс Галіпо, справжнє ім'я Фелікс Мартен, народився в Бордо 12 грудня 1860 року – французький актор, драматург і гуморист. Луїза Фенелон-Галіпо ідентифікувала його у 1866 році, після чого він навчався в Бордо та Парижі, зрештою здобувши перший приз Консерваторії Парижа. Спочатку він обрав виступи в Театрі Пале-Рояль замість Комеді Франсез, пізніше перейшовши до Театру Відродження. Галіпо помер у Парижі 7 грудня 1931 року і похований на кладовищі Пер-Лашез, де встановлено бронзову статую. Кар'єра Галіпо як коміка була надзвичайною, охоплюючи приблизно сорок п’єс, поставлених у паризьких театрах. Його популярність ґрунтувалася на його гумористичних сценичних монологах, особливо «Телефонна розмова» (1906), деякі з яких збереглися завдяки записам. Він також співпрацював з Енрі Пага під спільною псевдонім Pagalipaux, а він і Кокелен Каде популяризували музичні водевільні монологічні номери у 1880-х роках. Його стиль покладався на написання для породження сміху, а не на фізичні риси чи особливості вимови. Він писав кілька бульварних п’єс, комедій, замальовок, монологів і фантазій, а також публікував газетні колонки під псевдонімом Фелікс Майран. За межами театру Галіпо заглибився у ранній кінематограф, знімаючись у роботах Фердинанда Зеки, Жоржа Мельє та Pathé Frères, зокрема у фільмах «Пригодницька автомобільна подорож» та ранніх французьких звукових фільмах, таких як «Лист» і «По телефону» (1905). Шарль-Еміль Рейно зняв його виконання «Перша сигарета» приблизно у 1896 або 1897 роках. Він також записував мовлення для грамофонних платівок і зіграв у фільмах, таких як «Джентльмен із нервовим тиком» (1911) та «Горгібус і Сганарель» (1912), а його останньою роллю у кіно став фільм «Лорена» (1918). Галіпо зображений разом з Габріель Режан на літографії 1893 року, створеній Енрі де Тулуз-Лотреком. Галіпо також написав «Галіпети», які містили смішні сцени з Флоридором, Сінґуєм, Дазінкуртом і Камелеоном. Ці сцени були про театральну трупу, що подорожує. Після цього Галіпо отримав звання Officier de l'Instruction Publique в Ордені академічних пальмових гілок.
Фредерік Воловіч — французький співак і гуморист, народився 18 травня 1974 року в Турі. Член гурту «Les Wriggles», французькомовного колективу, що поєднує пісню, театр та музичну комедію, він здобув визнання завдяки своїм внескам. Цей гурт виник у 1995 році в ENSATT у Парижі. Воловіч був частиною оригінального п’ятиособового складу з 1995 по 2009 рік. Участь Воловича в гурті Les Wriggles розпочалася у 1995 році та тривала через кілька альбомів, зокрема Justice avec des saucisses (1997), Les Wriggles partent en live (1999), Ah bah ouais mais bon (2002), Moi d'abord (2005) та Tant pis ! Tant mieux! (2007). Гурт поєднував гумористичні, поетичні, провокативні та ніжні тексти, представляючи реалістичні спостереження через скетчі, розставлені між піснями, і постійно одягаючи червоні комбінезони під час концертів. Вони взаємодіяли з аудиторією за допомогою жартів та спілкування, а їхні виступи часто досліджували широкий спектр тем, від повсякденного життя до соціальної критики. Популярні пісні, такі як "Poupine et Thierry", використовували алегорію для дослідження культурних конфліктів, а "Délit de face, yes!" зачіпала тему расизму. Після свого виходу з Les Wriggles у 2006 році, разом з Антоаном Режассе та Франком Зербібом, Воловіч утворив дует Volo зі своїм молодшим братом Олів’є Воловічем у 2001 році. Volo випустили кілька альбомів, зокрема & Bien Zarbos (2005), Jours Heureux (2007), Sans rire (2013), Chanson française (2017) та Avec son Frère (2020). З 2011 року Воловіч виступає сольно, спочатку під назвою & Est ce qu'il y a des morts? , що поєднує пісню, гумор та музичний театр. Його шоу наголошують на безпосередній взаємодії з аудиторією, точності в музиці та спостереженні за повсякденним життям, використовуючи оповідання, іронію та схильність до наративу. Він запланований випустити альбом 'Mine de rien' у 2026 році та виступити в Ашерах у квітні 2027 року.
Албанія
Вірменія
Аргентина
Австрія
Австралія
Азербайджан
Бельгія
Болгарія
Бенін
Бразилія
Канада
Швейцарія
Чилі
Камерун
Китай
Колумбія
Чехія
Німеччина
Данія
Домініканська Республіка
Алжир
Естонія
Єгипет
Іспанія
Фінляндія
Франція
Великобританія
Гана
Греція
Гватемала
Угорщина
Індонезія
Ірландія
Ізраїль
Індія
Ірак
Іран
Італія
Ямайка
Японія
Кенія
Корея, Південь
Казахстан
Ліван
Латвія
Марокко
М'янма
Мальта
Малаві
Мексика
Малайзія
Нігерія
Нікарагуа
Нідерланди
Норвегія
Непал
Нова Зеландія
Перу
Філіппіни
Пакистан
Польща
Португалія
Катар
Румунія
Сербія
Росія
Саудівська Аравія
Швеція
Словенія
Словаччина
Таїланд
Туніс
Туреччина
Тайвань
Україна
Уганда
Сполучені Штати
Уругвай
Узбекистан
В'єтнам
Південна Африка
