Adriano Celentano є італійським художником, який навчав професії співачки, шоумена, актора, режисера, сценариста, композитора, телеведуча, гумориста, комедії, рекордного продюсера і танцюриста.
Народившись 15 червня 1920 року в Римі, Альберто Сорді був багатогранним італійським митцем, який працював актором, коміком, актором дублювання, режисером, співаком, композитором та сценаристом. Він помер у Римі 24 лютого 2003 року. Його кар’єра охоплювала понад 60 років і включала 160 фільмів, з яких він зняв 18. Сорді, визнаний ключовою постаттю в комедії а ль'італіана та однією з найзначніших акторських особистостей в італійському кіно, часто зображував зміни всередині італійського суспільства у своїх виступах. Сорді розпочав свою кар'єру з 15-річного періоду малих ролей масового актора або актора другого плану, вперше з’явившись як масовка у фільмі Сціпіоне Африканський у 1937 році. Спочатку він вивчав музику, співаючи в Систинській капелі у вісім років і декілька років вивчаючи оперу після зміни голосу. Хоча він коротко навчався в комерційному інституті Джуліо Романо в Трастевере та пізніше закінчив навчання як бухгалтер, щоб порадувати свою матір, він також відвідував Академію філодраматики в Мілані, але був виключений через його римський діалект і сприйняття відсутності таланту. Він знайшов ранній успіх як актор озвучування, зокрема дублюючи Олівера Гарді починаючи з 1937 року. Його театральний досвід ще більше сформував його комедійні здібності. Сорді здобув популярність як провідний актор на початку 1950-х років і вважається одним з найкращих інтерпретаторів італійської комедії. Він часто співпрацював з Ніно Манфреді, Вітторіо Ґассманом та Уго Тоґнацці, утворюючи популярний квартет. Видатним тріо також були Альдо Фабріці та Анна Маґнані, що сприяло римському кінематографічному зображенню. Хоча його ранні роботи закріпили за ним статус комедійного актора, у 1960-х роках він почав інтерпретувати складних драматичних персонажів. Протягом усієї кар’єри Сорді черпав натхнення для своїх персонажів з італійського суспільства, співпрацюючи з відомими режисерами, письменниками та сценаристами. Він отримав п’ять нагород "Срібна стрічка", десять нагород "Давид ді Донателло" та премію "Золотий глобус". У знак визнання його значного внеску в кіно, він був удостоєний Золотого лева за життєві досягнення.
Народившись у Римі під іменем Альдо Фаббріці 1 листопада 1905 року, Альдо Фабріці був італійським розважальником, який працював актором, режисером, сценаристом та коміком. Його батько, Джузеппе Фаббріці, помер, коли йому було одинадцять років, а його мати, Анджела Петруччі, працювала продавцем фруктів з Тіволі. Фабріці розпочав свою кар'єру в 1931 році в передміському театрі Рима, здобувши місцевий успіх завдяки комічним скетчам та монологам під час виступів із компанією «Reginella». Він став помітною фігурою в римській сцені ревю та аванспеттаколо, роблячи внесок у діалектну газету «Rugantino» та опублікувавши збірку римських віршів «Lucciche ar sole» у 1928 році. Кар’єра Фабріці розширилася за межі сцени. Він дебютував у кіно в 1942 році з фільмом Avanti c'è posto... , а пізніше здобув значну визнання за роль героїчного священика, дона Морозіні, у фільмі Роберто Россіні Рим, відкрите місто (1945). Він також озвучував персонажів у фільмах, таких як Maddalena... zero in condotta (1940) та Ladri di biciclette (1948). Протягом 1950-х і 1960-х років він часто співпрацював з Тото та Пеппіно Де Філліпо, як на екрані, так і на сцені; Фабріці та Тото мали тісний друг і насолоджувалися імпровізаційним акторством разом. Він зняв драматичний фільм Іммігранти у 1948 році, а також отримав срібну стрічку за свою роль у Перша комунія (1950) та ще одну за Дилема батька . Фабріці досяг подальшого успіху на сцені з музичною комедією Руґантіно (1964). Талант Фабріці та його внесок в італійський розважальний світ були широко визнані. У 1988 році він отримав спеціальну премію Давид ді Донателло за свою кар'єру, а також виграв дві премії Настро д’Аргенто, зокрема за фільм «Ми всі так любили один одного». Він також був відзначений на Каннському кінофестивалі 1952 року як найкращий сценарій за фільм «Поліціянти та злодії». Його виступи часто зображували римські типи, такі як возарі та трамваїсти. Фабріці гастролював Європою, Латинською Америкою та Бродвеєм, близько 1937 року ненадовго маючи в акторській трупі Альберто Сорді. Він був одружений зі співачкою Беатріче Роккі (Регінеллою) до її смерті у 1981 році. Після його смерті в Римі 2 квітня 1990 року, Пошта Італії випустила поштову марку на згадку про Альдо Фабріці пізніше того ж року.
Амбра Анджоліні — італійська акторка та співачка, народилася в Римі 22 квітня 1977 року від Альфредо Анджоліні та Доріани Коміні. У неї двоє старших братів і сестер, Барбара та Андреа. Її кар’єра розпочалася у віці 13 років з епізодичної ролі в телешоу *Фантастико* у 1990 та 1991 роках. Раннє визнання вона здобула, беручи участь у *Буллі е пупе* у 1992 році, виконуючи пісню Клаудіо Баджліоні «Poster», а згодом вела передачу *Non è la RAI* з 1992 по 1993 рік, що значно підвищило її популярність. Під час свого часу на шоу Non è la RAI Амбра Анджоліні розпочала музичну кар'єру, випустивши сингл 'T'appartengo' у 1994 році. Це призвело до випуску її першого альбому, T'appartengo , який здобув значний успіх, продавши 800 000 копій та отримавши вісім платинових альбомів і один золотий. Вона продовжувала випускати музику, з появою Angiolini (також відомого як Angelitos ) у 1996 році, Ritmo vitale у 1997 році (з іспанською версією у 1998 році) та InCanto у 1999 році. Її музичні починання також включали виступи на Міжнародному пісенному фестивалі Вінья-дель-Мар в Чилі у лютому 1997 року та участь у мюзиклі Emozioni у 2001 році. Вона вела численні інші телешоу, зокрема Generazione X , Super та Sanremo Top 1997 . Амбра Анджоліні перейшла до кіноактінгу зі своїм дебютом у фільмі «Сатурн в опозиції» (2007). Ця роль виявилася ключовою, принісши їй премію Давид ді Донателло за найкращу жіночу роль другого плану, Срібну стрічку за найкращу жіночу роль другого плану, Ciak d'oro та Globo d'oro у 2007 році. Згодом вона знялася в кількох фільмах, зокрема «Чорне і біле» (2008), «Недорослі» (2011), «Viva l'Italia» (2013), «Ти пам’ятаєш мене?» (2014) та «Вибір» (2015). У 2022 році вона отримала ще одну Срібну стрічку за свою роботу у фільмі «Невідомі феї». Вона проживала з Франческо Ренга з невизначеної дати початку до 2015 року, і вони мали двох дітей: Джоланду (народжена 2004 року) та Леонардо (народжений 2006 року). З 2017 по 2021 рік вона перебувала у стосунках з Массіміліано Аллегрі.
Карло Педерсолі, відомий професійно як Бад Спенсер, був італійським актором, плавцем та гравцем у водне поло. Народився 31 жовтня 1929 року в Неаполі, він походив від батьків Алессандро Педерсолі та Рози Фачетті, які спочатку були з Дарфо Боаріо Терме та К'ярі відповідно, обидва розташовані в провінції Брешія в Італії. Робота батька вимагала переїзду до Риму в 1940 році, що значно змінило хід його дитинства. Ранні роки Бада Спенсера включали відвідування початкової школи разом з Лучіано Де Крещенцо, що демонструвало ранній зв'язок з мистецькими колами. Він навчався в Університеті Сапієнца в Римі, спочатку вивчав хімію, перш ніж зрештою отримати юридичний диплом. До досягнення слави як коміка, Карло Педерсолі відзначався у спорті. Двічі він представляв Італію на літніх Олімпійських іграх; як у 1952, так і в 1956 році він дійшов до півфіналу у вільній програмі на 100 метрів. Він також досяг значних успіхів у плаванні та водному поло, пропливши 100 метрів вільного стилю менш ніж за хвилину 19 вересня 1950 року, та виборовши срібну медаль на Середземноморських іграх 1951 року. Подальше демонстрування своєї спортивної майстерності, він виграв чемпіонат Італії з водного поло у 1954 році та здобув золоту медаль на Середземноморських іграх 1955 року. Його різноманітні навички охоплювали не лише спорт; він отримав декілька патентів, здобув сертифікати комерційного пілота авіалінії та гелікоптера, та короткий час працював на різних посадах у Південній Америці. Акторська кар’єра Буда Спенсера розпочалася з фільму «Привид мого чоловіка» (1950), після чого він знявся у таких фільмах, як «Кві вадіс» (1951) та «Людські торпеди» (1954). Однак найбільшу відомість він здобув завдяки партнерству з Теренсом Гіллом, знявшись разом у 18 фільмах. Псевдонім «Буд Спенсер» був навмисним вибором, натхненним пивом Budweiser та актором Спенсером Тресі. У 2010 році він отримав премію Давид ді Донателло за життєвий внесок у італійське кіно, що визнає його значний вклад. 27 червня 2016 року Буд Спенсер помер у Римі, залишивши по собі пам'ять про свій внесок як у комедію, так і у спорт, отримавши Золотого Каймана від Італійської Федерації Плавання у 2005 році.
Джузеппе П'єро Грілло, відомий професійно як Беппе Грілло, народився в Генуї, Лігурія, 21 липня 1948 року. Його батьками були П’єра Тьєґі, піаністка, та Енріко Грілло, власник металообробного заводу. Спочатку він вивчав бухгалтерський облік у приватному інституті «Уголіно Вівальді» та коротко відвідував факультет економіки та комерції Університету Генуї, але не закінчив навчання. До того, як почати займатися комедією, він працював продавцем одягу, а потім у компанії свого батька. Кар’єру Грілло розпочато з імпровізованого монологу на прослуховуванні, що призвело до його відкриття телеведучим Піппо Баудо через два тижні. Ранні телевізійні виступи Джілло включають Secondo Voi (1977-1978), Luna Park (1979) та Fantastico (1979), де він був співведучим з Лоретою Гоґґі. Протягом 1980-х років він вів туристичні шоу, такі як Te la do io l'America (1982) та Te lo do io il Brasile (1984). Він також знімався у фільмах, таких як Cercasi Gesù (1982), за який він отримав нагороди Давид ді Донателло та Настро д’аргенто, Scemo di guerra (1985) та Topo Galileo (1988). У 1986 році він знявся в рекламі йогурту, яка отримала нагороди, і виступив на музичному фестивалі Сан-Ремо. Критичний висвітлення лідера Італійської соціалістичної партії Беттіно Краксі на телебаченні призвело до його тимчасового заборонення від участі в державних телевізійних програмах. З 2005 року профіль Грілло значно розширився з запуском його блогу beppegrillo.it. Він швидко набув впливу, отримавши визнання від журналу Time та, до 2014 року, увійшовши до списку 10 найвідвідуваніших вебсайтів у світі. У тому році він оновлювався щодня. У 2007 році він співпрацював із співачкою Джорджією над піснею «Libera la mente». У 2009 році він спільно заснував Італійський рух п’яти зірок з Джанкроберто Касалегіо, виконуючи роль гаранта та політичного лідера. Партія отримала значну частку голосів – чверть – на виборах 2013 року. Він виступає на сцені як в Італії, так і за кордоном, торкаючись таких тем, як використання енергії, корупція та глобалізація. Грілло повернувся на італійське державне телебачення у травні 2014 року на програму Porta a Porta та веде блоги італійською, англійською та японською мовами.
Карло Вердоне — італійський актор, комік, режисер і сценарист, народився в Римі 17 листопада 1950 року. У його роду батько, Маріо Вердоне, був професором історії кіно та критиком, а мати, Россана Шявіна, — професором літератури. Його дідусь по батьковій лінії, Оресте, був хіміком з Поццуолі (Неаполь). Він навчався в колегії Назарено в Римі, де познайомився з Крістіаном Де Сіка, а пізніше — у Ліцео класико в Римі. Вердоне здобув ступені магістра з сучасної літератури в Університеті Сапієнца в Римі у 1976-1977 роках, захистивши дипломну роботу про італійське мовчазне кіно, та з режисури фільмів у Центрі експериментального кіно (Centro Sperimentale di Cinematografia) у 1974 році. Вердоне розпочав свою кар'єру з комедійного стилю в 1970-х роках. Він з’являвся в рекламі для шоу «Кароселло» та дебютував на телебаченні у 1977 році в розважальній програмі Non stop . Він представив своїх персонажів на телебаченні в 1978 році в комедійному серіалі Non Stop . Серхіо Леоне дав йому кінодебют і навчав його кінематографічним технікам. Він знімав аматорські короткометражні фільми з юних років, зокрема Poesia solare (1969), Allegoria di primavera (1971) та Elegia notturna (1973). Його режисерський дебют відбувся з фільму Un sacco bello (1980), за яким послідував Fun Is Beautiful (1980), де він зіграв трьох персонажів. Він співавтором був над фільмом Journey with Papà разом із Серхіо Леоне, та над фільмом Troppo forte – з Вердоне та Леоне. Творчість Вердоне включає високо оцінений фільм Білий, червоний та Вердоне (1981), знятий Серджіо Леоне та з Еленою Фабріці в головній ролі, і його саундтрек, написаний Енніо Морріконе. Він зняв Талкум (1982), який отримав численні нагороди Давид ді Донателло, та співавтором якого був Енріко Ольдоїні. З 1990-х років його робота досліджує більш серйозні теми. У 1999 році він написав книгу Fatti Coatti . Вердоне зіграв головну роль у серії фільмів Посібник з кохання (2005, 2007, 2011) та з’явився у фільмі Паоло Соррентіно Велика краса (2013). Він зняв Благословенний божевілля (2018), співавтором якого були Нікола Гуальяноне та Менотті. Він отримав численні нагороди, включаючи дев’ять нагород Давид ді Донателло, чотири нагороди Globi d’oro, одинадцять нагород Nastri d’argento та дві нагороди Premi Flaiano. У 2017 році він був удостоєний почесного доктора культури та території від Університету Риму Тор Вергата. Нещодавно він зіграв у L'Abbiamo Fatta Grossa (2016), де він грає Артуро Мерліно, скромного приватного детектива, разом з Антоніо Албанезе в ролі Юрі Пелагатті.
Моніка Вітті, справжнє ім'я Марія Луїза Чечіареллі, народилася 3 листопада 1931 року в Римі, була італійською акторкою та телеведучою. Її батьками були Адель Віттілья з Болоньї та Анджело Чечіареллі, а сценічне ім'я обрано від прізвища матері – Вітті. Частину дитинства вона провела в Мессіні та Неаполі, переживаючи події воєнного часу, які сприяли розвитку пристрасті до театру. У дитинстві її прозвали «setti vistini» через вибір багатошарового одягу. Формальна освіта Вітті розпочалася в Національній академії драматичного мистецтва, де вона закінчила навчання у 1953 році, навчаючись у таких викладачів, як Сільвіо Д’Аміко та Серджіо Тофано. Вона також відвідувала коледж Піттмана та гастролювала Німеччиною з італійською акторською трупою. Її дебют на сцені відбувся у «Ла Мандрагола» Нікколо Макіавеллі, за яким у 1955 році послідувала Маріана в «Скупий» Мольєра. Вперше з’явилася на екрані без зазначення імені у фільмі «Смійся! Смійся! Смійся!» у 1954 році. Протягом майже сорокарічної кар’єри вона була відома своїм хрипким голосом та живим виглядом. Вітті здобула міжнародне визнання завдяки своїм ролям у фільмах Мікеланджело Антоніоні, особливо в L'Avventura (1960), зображення якої було використано на італійській поштовій марці. Вона знялася в наступних фільмах, які стали відомі як «тетралогія неможливості» Антоніоні: La Notte (1961) з Жанною Морео та Марчелло Мастроянні, L'Eclisse (1962) з Аланом Делоном та Il deserto rosso (1964). Вона співпрацювала з акторами, такими як Марчелло Мастроянні, Алан Делон, Річард Гаріс, Теренс Стемп і Дірк Боґард. Окрім цих драматичних ролей, Вітті також продемонструвала комедійний талант у фільмах, таких як La ragazza con la pistola та Io so che tu sai che io so , і зняла кілька комедій разом із Карло Ді Пальма, починаючи з Teresa the Thief (1973). Її виступи принесли їй п’ять премій «Давид ді Донателло» за найкращу жіночу роль, а також чотири спеціальні відзнаки. Вона також отримала сім італійських «Золотих глобусів» за найкращу жіночу роль, а також «Золотий глобус» за кар’єру та премію «Золотий лев» Венеційського кінофестивалю за внесок у кіно. Мистецьке партнерство Вітті з режисером Мікеланджело Антоніоні охоплювало не лише їхні фільмові колаборації, а й переросло у романтичні стосунки. Вона озвучила Дориана Грея у фільмі *Il grido*. Після довгої кар’єри Моніка Вітті померла в Римі 2 лютого 2022 року, залишивши значну спадщину в італійському кіно.
Ніно Манфреді, справжнє ім'я Сатурніно Манфреді, народився 22 березня 1921 року в Кастро-деї-Вольсці, Фросіноне, — італійський артист-перевертень. Протягом усього свого професійного життя він обіймав багато посад: актор, актор озвучування, режисер, сценарист, драматург, комедіант, співак, письменник, радіоведучий та телеведучий. Він пам'ятається як помітна постать у жанрі «комедія алл’італьяна». Батьками Манфреді були Ромео Манфреді та Антоніна Перфілі, а дитинство він провів у районі Сан-Джованні в Римі після навчання в Коледжіо Санта-Марія як напів-інтернатник. Раннє життя Манфреді було позначене хворобами; у 1937 році він страждав від туберкульозу та деякий час перебував у санаторії. У цей період він навчився грати на бандорі та приєднався до лікарняного оркестру, що демонструвало ранній інтерес до виступів. У 1941 році він розпочав університетське навчання на юридичному факультеті; проте швидко перенаправив свою увагу на акторську діяльність. Він дебютував як ведучий та актор у невеликому театрі своєї церкви того ж року, а в жовтні 1945 року закінчив юридичний факультет з дипломною роботою про самооборону. У червні 1947 року він закінчив Національну академію театрального мистецтва, після чого того ж року вперше виступив на сцені. Протягом 1948 року він виступав у п’єсах, таких як «Ромео і Джульєтта» та «Буря» в Piccolo Teatro di Milano, і одночасно розпочав свою радіокар’єру як комік та імітатор. Кар'єра Манфреді процвітала протягом 1950-х років та й далі. Він дебютував у кіно у 1949 році з фільмом Torna a Napoli та співпрацював з Едуардо Де Філіппо, поставивши три одноактні п'єси в Театрі Елізео між 1952 та 1953 роками. З 1951 року він утворив комедійний тріо з Паоло Феррарі та Джанні Бонагурою, здобувши подальше визнання завдяки радіошоу та ревю. Він вів Canzonissima разом із Делією Скалою та Паоло Панеллі, починаючи з 1959 року, що значно підвищило його популярність. Він досяг успіху в музичних комедіях, таких як Un trapezio per Lisistrata (1958) та Rugantino (1962). Протягом своєї кар'єри Манфреді отримав численні нагороди, включаючи шість премій Давида ді Донателло та шість Срібних стрічок. Він також виграв Prix de la première oeuvre на Каннському кінофестивалі 1971 року за фільм Between Miracles . Ніно Манфреді помер у Римі 4 червня 2004 року.
Роберто Салерно, професійно відомий як Ніні Салерно, — італійський актор, режисер, співак, комік та кабаре-виконавець. Народився у Вероні 8 жовтня 1948 року, пов’язаний з радіожурналістом Паоло Салерно та має брата Ніколу Салерно, який є частиною RADAR і NAD. Одружений з Патріцією, чий вплив надихнув Франческо Де Грегорі на написання пісні «Rimmel». Кар’єра Салерно розпочалася у 1971 році, коли він став засновником та учасником італійського комедійного та музичного гурту I Gatti di Vicolo Miracoli. «І Гатті ді Віко́ло Мірако́лі» були сформовані у Вероні в 1971 році, і Салерно залишався з групою з того року до їхнього розпаду в 1985 році. Група швидко здобула популярність, виступаючи в клубі «Derby» у Мілані починаючи з 1971 року та регулярно беручи участь у різноманітних шоу RAI з 1975 року. Їхній дебютний альбом «I Gatti di Vicolo Miracoli» вийшов у 1972 році, а сатиричними та музичними шоу керував Артуро Корсо. Салерно також зіграв головну роль у комедійних фільмах *Arrivano i gatti* та *Una vacanza bestiale* в 1980 році. Група досягла значного успіху з їхнім хітом «Capito?» у 1979 році, який посів четверте місце в італійських чартах. Після відходу одного з учасників у 1981 році група продовжила діяльність тріо. Після розпаду гурту After I Gatti di Vicolo Miracoli у 1985 році Салерно продовжував активно працювати в кіно, телебаченні та театрі як актор, режисер і сценарист. Він зняв фільм & Arrivano i miei & у 1983 році та знімався у таких фільмах, як & Un ufficiale non si arrende mai nemmeno di fronte all'evidenza & (1973) та & Secondo Ponzio Pilato & (1987). Салерно також з’являвся в численних телесеріалах, зокрема & I ragazzi del muretto & (1991), & Il commissario Corso & (1991) та & Un medico in famiglia & (1999-2000). Протягом своєї кар’єри він був ведучим або з’являвся в різних телешоу, включаючи & Quo vadiz? & (1984), & Un fantastico tragico venerdì & (1986), & Amici mostri & (1993-1994), і був постійним гостем у & Buona Domenica & (1998-1999). Іноді він возз’єднувався з I Gatti di Vicolo Miracoli для виступів у кіно, телебаченні та на сцені, починаючи з 1997 року. Наразі Салерно виконує роль інспектора Гордона в театральній адаптації телесеріалу «Коломбо». Кар'єра Салерно охоплює не лише виступи; він також працював у комерційній рекламі, знімаючись у кампаніях для Fiat 500X (2015) та Fiat 124 Spider (2016). У 1978 році він усиновив дворічного хлопчика на ім'я Гарві Салерно з Мартініки. Його різноманітний тілесний досвід демонструє його універсальність як артиста та його незмінну присутність в італійському шоу-бізнесі.
Італійський актор, комік, кінорежисер та письменник Паоло Вілладжо народився 30 грудня 1932 року в Генуї. Його батьками були Етторе Вілладжо, геодезист із Палермо, та Марія Фарачі, вчителька німецької мови з Венеції. П’єро, двійник Паоло Вілладжо, працював професором в Університеті Пізи. Раннє життя Вілладжо було сповнене різноманітного досвіду: він працював офіціантом, диктором BBC та розважальником на круїзних лайнерах Costa Cruises, а пізніше в Cosider, де організація корпоративних заходів надихнула його на створення персонажа Уго Фантацці. Кар'єра Вілладжіо охоплювала різні творчі починання. Він створив незабутніх персонажів, таких як професор Кранц, Джіандоменіко Фраччіа та, найвідоміше, Уго Фантацці. Його комедія була інноваційною та сюрреалістичною, черпаючи натхнення з комедії дель арте, і він використовував такі прийоми, як неологізми, емоційні прикметники, морфологічні помилки та бюрократичні терміни у своїй творчості. Він написав кілька сатиричних книг про Уго Фантацці, з яких Fantozzi (1971) було продано понад мільйон екземплярів і принесло йому премію імені Гоголя в Москві. Персонаж Уго Фантацці перетворився на широко успішну кінематографічну сагу, з Вілладжіо в головній ролі у фільмі Fantozzi (1975) під режисурою Лучіано Сальче. Він також співпрацював з Федеріко Фелліні, Ліною Вертмюллер, Ермано Ольмі, Маріо Монічеллі та Габріеле Сальваторе над фільмами, часто з'являючись у драматичних ролях. Протягом своєї кар'єри Вілладжіо отримав численні нагороди. Премію «Давид ді Донателло» було вручено йому в 1990 році; він також отримав «Срібну стрічку» в 1992 році та Золотого лева на Венеційському кінофестивалі того ж року, відзначаючи його життєві досягнення. У 2000 році він також отримав почесний «Пардо» на Кінофестивалі в Локарно. Творча діяльність Вілладжіо охоплювала не лише кіно та книги; він писав пісні з Фабріціо Де Андре, зокрема 'Карло Мартелло повертається з битви при Пуатьє' та 'Il fannullone', і грав у театральних виставах, зігравши Арпагона в L'Avare Мольєра в 1996 році. Він також вів сатиричний новинний бюлетень Striscia la notizia в 1996 році та раніше вів експериментальні та авангардні телевізійні програми наприкінці 1960-х років. Критики, такі як Гоффредо Фофі, Мікеле Серра, Енріко Джаковеллі та Беппе Грілло, порівнювали його з Бастером Кітоном, Чарлі Чапліном, Станом Лоуреллом та Олівером Гарді. Паоло Вілладжіо помер у Римі 3 липня 2017 року від ускладнень діабету.
Тоска Д’Аквіно, італійська акторка, комедіантка та телеведуча, з’явилася на світ у Неаполі 10 червня 1966 року. Її батьки – Клаудіо та Адель Д’Аквіно. Вона розпочала свою кар'єру у віці 15 років з виступами в місцевих телешоу, швидко продемонструвавши інтерес до виконавської діяльності. У 19 років вона переїхала до Риму, щоб займатися акторською майстерністю, що свідчило про її прагнення розвивати свою професію. Да’Квіно відвідувала Академію національної драми Сильвіо Дамміко та закінчила Академію драматичного мистецтва Сильвіо Дамміко. Її ранні ролі включали виступи у фільмах *Фантастичне* (1986) та *Фантастичне 7* (1986). Дебютувала у кіно у фільмі *Ріміні, Ріміні – рік потому* (1988), після чого знялася у фільмах *Вуличні діти* (1989) та *Паганіні* (1989), також відомих як *Кінскі Паганіні* (1989). Протягом 1990-х років вона часто з’являлася у комедійних фільмах, здобувши популярність завдяки виступам по телебаченню. Зіграла головні ролі у фільмах *Подорож капітана Фракасса* (1990) та *Чорні діри* (1995), а також брала участь у зйомках фільмів *Випускники* (1995) та *Циклон* (1996), зокрема співпрацюючи з Леонардо П’єраккіоні. З 2000 року Да'Аквіно продовжувала працювати на телебаченні, знімаючись у різних художніх програмах та шоу. Вона була співасницею в шоу RAI «Torno Sabato» разом із Джорджо Панаріелло на початку 2000-х років. У 2005 році вона була співасницею 48-го видання Zecchino d'Oro. Вона брала участь у «Notti sul ghiaccio» у 2007 році та в третьому виданні Premio Città dei Cavalieri di Malta у 2009 році. Да'Аквіно також займалася кулінарними справами, працюючи помічником шеф-кухаря на «La terra dei cuochi» у 2013 році та беручи участь у «MasterChef» у 2012 році. Вона виграла друге видання «Bake Off Italia Celebrity Edition» у 2017 році разом із Франческою Пікколо. З 2019 по 2020 рік вона обіймала посаду художнього керівника та співасницею на Sabaudia Studios Festival. Вона була одружена двічі: спочатку з інженером Мауро Габріеллі, з яким має сина Едоардо (народжений у 1999 році), а потім із продюсером Массімо Мартіно у 2013 році, з яким має сина Франческо (народжений у 2005 році).
Албанія
Вірменія
Аргентина
Австрія
Австралія
Азербайджан
Бельгія
Болгарія
Бенін
Бразилія
Канада
Швейцарія
Чилі
Камерун
Китай
Колумбія
Чехія
Німеччина
Данія
Домініканська Республіка
Алжир
Естонія
Єгипет
Іспанія
Фінляндія
Франція
Великобританія
Гана
Греція
Гватемала
Угорщина
Індонезія
Ірландія
Ізраїль
Індія
Ірак
Іран
Італія
Ямайка
Японія
Кенія
Корея, Південь
Казахстан
Ліван
Латвія
Марокко
М'янма
Мальта
Малаві
Мексика
Малайзія
Нігерія
Нікарагуа
Нідерланди
Норвегія
Непал
Нова Зеландія
Перу
Філіппіни
Пакистан
Польща
Португалія
Катар
Румунія
Сербія
Росія
Саудівська Аравія
Швеція
Словенія
Словаччина
Таїланд
Туніс
Туреччина
Тайвань
Україна
Уганда
Сполучені Штати
Уругвай
Узбекистан
В'єтнам
Південна Африка
