Глобальний каталог талантів

Довідник коміків

Переглядайте профілі коміків, біографічні резюме, країну походження та офіційні посилання.

1635 Коміки

Дені Бун

Дані Бун, справжнє ім'я Даніель Фарід Гаміду в 1966 році народження, — багатогранна французька особистість, яка працює актором, режисером, сценаристом і продюсером. Він родом з Арментьєр (Нор), Франція, а його родинне походження відображає різноманітні коріння; його батько, Ахмед Гаміду, народився в Алжирі в 1930 році та помер у Ліллі в 1992 році, а мати, Даніель Дюкатель, — француженка. У Буна п’ятеро дітей від трьох шлюбів. Він прийняв юдаїзм у 2002 році. Кар'єра Буна розпочалася у 1990-х роках як гумориста, який виступав на сцені та заробляв гроші, працюючи мімом у Парижі. Він навчався графічному мистецтву в École supérieure des arts Saint-Luc у Турне, Бельгія. Він обрав сценічне ім'я Дані Бун натхненний Даніелем Буном, американським мисливцем з телесеріалу. Ранні виступи включали вечори відкритих мікрофонів та вуличний мім, щоб уникнути військової служби. Починаючи з 1992 року, він почав виступати з одноосібними шоу, часто зображуючи різних персонажів, які розповідали про свої незграбні ситуації, зі скетчами на основі повсякденних ситуацій. Патрік Себастьян став його продюсером у 1993 році. Його прорив стався у 2008 році з фільмом Bienvenue chez les Ch'tis ( Ласкаво просимо до глушини ), яким він режисерував та зіграв головну роль. Фільм мав великий успіх у прокаті, побивши французькі рекорди та зібравши понад 26,7 мільйона глядачів у всьому світі, зокрема 20,49 мільйона у Франції, що зробило його найкасовішим французьким фільмом на внутрішньому ринку. Буан заробив €26 мільйонів від цього проєкту. Він продовжує знімати та продюсувати популярні фільми, зокрема Raid dingue (2017), який отримав премію «Сезар» за вибір глядачів, а також Rien à déclarer (2010), Supercondriaque (2014) та La Ch'tite Famille (2018). Він також озвучував Олафа у французькій дубляжі фільмів Frozen . У 2003 році він випустив Dany Boon à s’baraque et en ch’ti , шоу, виконане діалектом Ш'ті, та зняв п’єсу La Vie de chantier . У 2005 році він був номінований на премію «Сезар» як найкращий актор другого плану за роль у фільмі Joyeux Noël . Через компанії, такі як 26 DB Productions, Буан продовжує знімати фільми. У 2022 році його ошукали на 6 мільйонів євро. Його комедійний стиль залишається заснованим на гуморі, що випливає з повсякденного життя, та історіях, де головними є персонажі, часто черпаючи натхнення з власного досвіду та культури північної Франції. Він знявся у фільмі Bimboland у 1998 році.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Жорж Берньє

Жорж Берньє, широко відомий як професор Шорон, був французьким гумористом, письменником і журналістом. Народився 21 вересня 1929 року в Ла-Невіль-о-Буа (Марна). У ранньому віці він пережив важкі часи, залишившись сиротою у віці одинадцяти років після смерті матері, яка працювала доглядачем. Він закінчив початкову освіту в такому юному віці та згодом служив 28 місяців у 6-му BCCP в Індокитаї, провівши загалом дев'ять років у повітряно-десантних військах (TAP). Цей досвід, а також його подальше захворювання на туберкульоз після повернення до Франції, ймовірно, вплинули на його пізніші сатиричні твори. Кар'єра Берньє в пресі розпочалася з ролей розповсюджувача та потім керівника відділу продажів сатиричної газети Zéro . У 1960 році він зіграв ключову роль у створенні впливового щомісячного журналу Hara-Kiri разом з Франсуа Каванна та Фредом. Назва журналу та його початкове розташування походили з вулиці Шорон, яка стала його псевдонімом. Він значно сприяв роботі Hara-Kiri , займаючись написанням та фоторедагуванням, а також створюючи або беручи участь у фальшивих рекламних оголошеннях та фотомонтажах для Les éditions du Square, які були створені в 1962 році, коли редакція переїхала. Його залучення охоплювало не лише друковані ЗМІ, включаючи виступи в телешоу Жана-Крістофа Аверті Les Raisins verts , а пізніше й регулярний внесок до Charlie Hebdo після її створення у 1970 році. Берньє продовжував досліджувати різні комедійні шляхи протягом усієї своєї кар’єри. Він адаптував свої "фішки-бріколяжі" для телебачення в 1988 році та брав участь у Merci Bernard Жана-Мішеля Рібеса. У 1996 році на радіо Nova сталася публічна суперечка з Оре Атікою, що продемонструвало його готовність до провокативних дискусій. Він також занурився в дитячі медіа, створивши журнал Grodada . Він був батьком комедіантки Мішель Берньє та дідом акторки Шарлотти Гасьо. Жорж Берньє помер 10 січня 2005 року в лікарні Некер-Ефантс Малад у Парижі та був похований на кладовищі Монпарнас. У 2008 році вийшов документальний фільм Choron Dernière , щоб вшанувати його життя та роботу як багатогранної постаті у французькому гуморі.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

П'єр Левазор

П'єр-Thomas Levassor ( народився 25 Січень 1808 в Fontainebleau) - французький актор. 4 січня 1870 р. у другому окрузі Парижа. Його поховання знаходиться на кладовищі Монмартр.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

П'єр Репп

П’єр Репп, народжений П’єр Альфонс Лев Фредерік Букле на 5 листопада 1909 року в Сен-Поль-сюр-Тернуа, був французьким гумористом та актором. Спочатку він навчався в Консерваторії Лілля та здобув атестат про середню освіту, перш ніж служити у війську на початку 1930-х років. Після служби у війську він переїхав до Парижа та розпочав свою кар’єру, виступаючи в кабаре. Його шлюб з Фердінандою Аліс Андрі Букле, його двоюрідною сестрою, відбувся 14 серпня 1930 року в Ліллі. Він часто виступав у мюзик-холах та кабаре як у Парижі, так і в турне, утвердившись як помітна постать у французькому розважальному світі. Стиль комедії Реппа характеризувався його унікальним «талантом де бафуйє», або талантом заїкання. Він гумористично імітував заїкання, часто замінюючи слова несподіваними альтернативами та використовуючи гру слів. Особливо відомий скетч "Les crêpes" ("Млинці") демонструє рецепт з комічними неправильними вимовами та залишається гумористичним посиланням, як зазначив Стефан Де Грудт. Цей скетч також був випущений у вигляді пісні на платівці в 1960 році, разом з іншими піснями, такими як 'La Machine à laver' ("Пральна машина"). Він співпрацював з артистами, такими як Борис В’єн та Фернан Райно, і знімався у численних театральних виставах та телешоу, включаючи телешоу Гі Люкса в 1970-х роках та шоу Мішеля Дрюкера. Його виступи охоплювали й бельгійське телебачення на 'Zygomaticorama'. Протягом своєї кар’єри Реп зіграв ролі приблизно у 100 фільмах, часто як другорядний персонаж, включно з відомими назвами, такими як «Bonjour sourire» та «Les Quatre Cents Coups», що сприяло його місцю в історії французького кіно. Він також брав участь у «Le Nouveau Testament» разом із Фернаном Греве. У 1982 році він виступав у Казино де Парі для Fondation Perce-Neige. Він був членом Société des Rosati. П’єр Реп помер 1 листопада 1986 року, у віці майже 77 років, у Плесі-Тревіз та був похований на новому кладовищі Вінсенна. У 2018 році есе під назвою «Pierre Repp, Bégayer, exister, écrire» Ніколаса Ле Голвана дослідило його життя та творчість.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Патрік Рейнал

Патрік Рейналь, народжений Бернар Жиро у Вірзоні 29 травня 1926 року, був французьким шансоньє та гумористом. Він розпочав свій мистецький шлях після Другої світової війни, у віці 20 років, вирішивши присвятити себе кар’єрі артиста. Вихований у скромній сім’ї з комуністичним батьком, він пережив ранні перебої, зокрема часті виключення зі школи та короткий період втечі з дому у віці 13 років. Його перші виступи пов’язані з імітацією Шарля Трене під час служби в армії, що принесло йому прізвисько «співаючого божевільного з Вірзону». Згодом він розпочав кар’єру у мюзик-холі як «селянський комік», приймаючи свої сільські корені. Рейналь здобув популярність у 1950-х роках, спочатку виступаючи в регіоні Беррі, а потім на національному рівні. Його комедійний стиль часто містив сатиричні зображення фермерів з Беррі, втілених родиною Берлодьо та особливо персонажем Берлодьо – карикатурою з характерним акцентом. Він виступав у таких місцях, як Caveau de la République, де зав’язав дружбу з П’єром Дак і Францисом Бланшем, а пізніше виступав на сценах Bobino та Olympia. Протягом своєї кар'єри, яка охоплювала приблизно 50 років, він записав численні платівки 45 обертів на хвилину, здобувши значну популярність у регіоні Беррі та за його межами, отримавши дві золоті платівки. Окрім сценічних виступів та записів, Рейналь також знімався у кількох фільмах, зокрема Щоденник жінки у білому (1965) разом з Марі-Жозе Нат, а також Бабетта йде на війну (1960), Скарб Жозефи (1962) та Великі родини (1966). Він відкрито критикував аспекти паризької культури, особливо суспільство споживання, вважаючи його напруженим, неповажним і одноманітним, а також висловлював незадоволення «новою кухнею». Він отримав визнання за свою роботу, зокрема премію «Prix de l'humour» у 1971 році та премію Фернана Рейнау двічі, у 1971 та знову у 1989 році. Йому також було присвоєно звання Chevalier des Arts et des Lettres, Grand Officier de la Ligue du Bien Public, а також медалі від міста Парижа та Sacem. Після виходу на пенсію в Анзі-ле-Дюк зі своєю дружиною Клоді, він продовжував давати благодійні концерти для організацій, таких як ліга проти раку та асоціація для сліпих собак. Патрік Рейналь помер у лікарні Параї-ле-Мональ 1 травня 2010 року.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Патрік Тімсі

Патрік Тімсіт, народився 15 липня 1959 року в Алжирі, Алжир, є французьким коміком, письменником і кінорежисером. Його сім'я переїхала до континентальної Франції, коли йому було два роки, через алжирську війну. Він провів дитинство у майстерні батьків з виробництва шкіряних виробів та здобув атестат бакалавра D як студент-екстерн після закінчення кількох шкіл. Короткий час він займався нерухомістю, відкривши власне агентство в 1983 році; цей досвід пізніше вплинув на його комедійний скетч «Малі оголошення». Його батьки були єврейськими сефардами, і він має алжирське єврейське походження. Кар'єра Тімсіта включає різноманітний спектр ролей як на екрані, так і на сцені. Він зіграв Карла VIII Французького у фільмі Без страху та докору (1988) та Мішо у Криза (1992), за що був номінований на премію «Сезар» як найкращий актор другого плану. Він особливо відомий своєю участю у комедійному фільмі Індієць у місті . Також знявся у Майріг (1991) в ролі Ґарбіса та Чудова епоха… (1991). На початку 1990-х років він здобув визнання завдяки своєму гострому комедійному тону у телевізійних виступах. Він був співавтором та зіграв головну роль у Пédale douce (1996), отримавши номінації на премію «Сезар» як найкращий актор, найкращий оригінальний сценарій або адаптація, і знову як найкращий актор. Його комедія часто торкається делікатних тем, таких як політика, расизм, антисемітизм та ізраїльсько-палестинський конфлікт. Окрім акторської діяльності, Тімсіт також продемонстрував свій режисерський талант. Він зняв і зіграв головну роль у фільмах "Квазімодо д’Ель Парі" (1999) та "Американець" (2004). Він озвучував численні фільми французькою мовою, зокрема "Монстр" (1994), "Геркулес" (1997), "Атлантида: Загублений імперіум" (2001), "Шарк Тейл" (2004) та "Мисливці за драконами" (2008). У 2006 році він брав участь у програмі "Рендеву в невідомих землях". Він отримав чотири номінації на премію «Сезар», що визнає його внесок у французьке кіно. Він продовжує зніматися, з ролями в нещодавніх фільмах, таких як "Даліда" (2017), "Останній найманець" (2021), "Брат і сестра" (2022) та "Потрібно двоє для танго" (2025).

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Патрік Фонт

Патрік Фон, народився 27 вересня 1940 року у Везіне, був французьким гумористом та шансоньє. Він розпочав свою кар'єру вчителем (інструктором) з 1961 по 1968 рік. З 1970-х років до 1995 року він утворив комедійний дует Фон е Валь з Філіпом Валем. Протягом своєї кар'єри він писав тексти пісень для інших артистів, зокрема Тьєррі Ле Люрона та Кристофа Алевека, демонструючи свою універсальність у французькому розважальному просторі. Він видав кілька книг, включаючи "J'exagère, mais pas assez" у 1992 році та "Souvenirs d'un cow-boy d'opérette" у 2018 році. У 1992 році він став колонкатором у сатиричному журналі Charlie Hebdo , а також співпрацював із радіопередачею Rien à cirer на France Inter. У 1994 році він заснував Marie Pantalon – школу підготовки до виконавських мистецтв у Верхній Савойї. З 2007 року він був постійним коміком у Театрі Двох Осликів у Парижі, де виступав у п’єсах, таких як ‘Sarkozix Le Gavlois’, ‘Kadhafi à Paris’ та ‘Nicolas s'remarie’. Його комедія часто включала сатиричні огляди поточних подій, які іноді описували як ‘façon Riviera’, згадуючи таких постатей, як Саркозі та Філлон. Кар'єра Фонта була значно вплинута юридичними процесами, які розпочалися у 1996 році. Його засудили за сексуальне насильство над неповнолітніми та він відбув чотири роки і два місяці у в’язниці з 1996 по 2000 рік після судового розгляду в Аннесі у березні 1998 року. Незважаючи на ці події, він продовжував брати участь у мистецьких починаннях, співзаснувавши Les Auteurs Réunis у 2005 році, яка відповідала за та . Він брав участь в альбомі у 2011 році. Патрік Фонт помер 6 квітня 2018 року у віці 77 років через ускладнення, спричинені тривалою хворобою печінки, залишивши за собою складну спадщину у французькій комедії.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Рамзі Бедіа

Рамзі Бедіа — французький актор, сценарист, режисер фільмів, продюсер та гуморист. Народився 10 березня 1972 року в 16-му окрузі Парижа, має алжирське походження, його батьки родом з Кабілії та Орана. Дитинство провів у Женневільє, Верхня Сена, і має молодшу сестру, Мельха Бедіа, яка також працює в розважальній індустрії. Кар'єру коміка Бедіа розпочав у 1994 році, рік, коли він познайомився з Еріком Жудором під час роботи в Galeries Lafayette. Бедіа здобув значну популярність разом з Еріком Жудором як комедійний дует «Ерік та Рамзі». Їхній партнерський зв’язок розпочався у 1994 році та швидко привів до успіху, включно з власним телешоу, Les Mots d'Éric et Ramzy , на каналі M6. Вони також знялися в телесеріалі 1998 року H разом із Жамелем Деббузом. Спільні зусилля дуету охоплювали й кіно; вони співавторами та зіграли головні ролі у фільмі La Tour Montparnasse Infernale (2000), де втілення Бедіа ролі віконника стало проривною роллю. Інші помітні колаборації включають Les Dalton (2004) та Double Zéro (2003). Окрім роботи з Judor, Бедіа створив різноманітну фільмографію. Він зіграв у Le Ciel, les Oiseaux et... ta mère! у 1999 році, а згодом з’явився у фільмах, таких як Once Upon a Time in the Oued (2005), Bled Number One (2006) та Neuilly Yo Mama! (2009). Він зіграв роль лиходія Зорґлюба у The Adventures of Spirou and Fantasio (2018) та з’явився у Taxi 5 (2018) та Call My Agent! (2017). Бедіа також досліджував різні комедійні стилі, співавтором і режисером експериментальних комедій Hibou (2016) та Seuls Two (2008), натхненних Квентіном Дюп’є. У 2011 році він знову об’єднався з Judor для Halal police d’État . Він продовжує працювати у кіно, зокрема у ролях у Merveilles à Montfermeil (2020) та Balle perdue (2020). Наразі Бедіа розробляє новий фільм Le jour où tous les Arabes sont partis , який має на меті підняти тему імміграції через гумор.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Річард Кайраскі

Річард Кайраскі — французький драматург, режисер, гуморист, письменник і музикант. Народився у Ніцці, Франція, він — комік та виконавець, тісно пов’язаний з регіоном Ніцца. Корені його родини в цьому районі сягають XIII століття, і він часто черпає натхнення з таких місць, як Соспель, Стара Ніцца та Берр-ле-Альп. Кайраші розпочав свою кар'єру як графічний дизайнер, створюючи обкладинки альбомів для Моріса Сгаравіцці. Він вперше виступив у Кань-сюр-Мер в 1986 році, спочатку граючи на мандоліні, перш ніж перейти до театру. Його дебют як актора відбувся з трупою Débi Débo, яка дебютувала в 1987 році та була привітана “La Banda dou Païoun”. Радіошоу 'Le bar des oiseaux,' яке він вів разом з Ноель Перна з 1984 по 1986 рік на Radio France Côte d'Azur, стало значним початковим кроком. Згодом він створив сатиричну комедію 'Le bar des oiseaux,' що була тижневою серією на FR3 регіон разом з Ноель Перна з 1986 по 1997 рік; ця п’єса принесла йому успіх та ознаменувала початок його мистецької кар'єри. Комедії Кайраші зосереджені на персонажах з регіону Ніцца, зображуючи їх з добротою та роблячи привабливими. Його гумор характеризується почуттям «пантай» та типовою ніссардською фантазією. Він написав, режисерував і грав у численних п’єсах, зокрема «Акордеонист» (1996) та співавтором і виконавцем в інших, таких як «Крісла для прогулянок» (1998), «Припини скиглити» (1999), «Замкнене місце» (2001), «На гальках» (2002), «Пишність» (2003 – музична комедія), «100 років Гімназії» (2004), «3 Z'en 1’» (2007) та «Прив’яжи мене або Ніцца 1860» (2010). Він також режисерував п’єси, такі як «Belle Époque» (2008) та «Une page à part» (2006). Він створив численні одноосібні вистави, зокрема «Perque non» (1984) та нещодавно «ISSA» (2020). Кайраші вважає театр способом поєднати всі види мистецтва і виступає в театрах Ніцци понад двадцять років. Він також опублікував «Мова Ніцци: невеликий словник для зацікавлених» у 2006 році та «La Blette et le Cougourdon» у 2013 році, що відображає його пристрасть до гарбузів (когуродонів).

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Філіп Валь

Філіп Валь, народився 14 вересня 1952 року в Нейї-сюр-Сен, є французьким журналістом, співаком і коміком. Його батьками були м’ясник Рене Воль, який пізніше змінив своє ім’я на Валь, та перукарка; він був четвертим і останнім із чотирьох братів і сестер. У 17 років він покинув школу, щоб зайнятися музикою, демонструючи ранню схильність до художнього самовираження. Комічна подорож Валя розпочалася з дуету «Font et Val», сформованого в 1970-х роках разом із Патріком Фонтом. Спочатку вони виступали як залучені автори пісень у таких місцях, як La Pizza du Marais, Théâtre de Dix heures та Vrai Chic Parisien, з Полем Кастанером до 1989 року, а потім — Еммануелем Біне. На початку 1980-х років він іноді давав сольні виступи, іноді з участю свого собаки Джеффа. У 1973 році він співпрацював із співачкою Анн Вандерлоув над її політично забарвленим альбомом «Non». Він ненадовго редагував La Grosse Bertha в 1991 році та спільно заснував другу ітерацію Charlie Hebdo в 1992 році разом з Кабу, будучи її редактором і директором до 1992 року. Пізніше він повернувся, щоб керувати Charlie Hebdo з 2004 по 2009 рік, опублікувавши карикатури Мухаммеда з Jyllands-Posten у 2005 році, що призвело до виправдання у 2007 році за звинуваченнями в розпалюванні ненависті. Він видав кілька книг, зокрема «Vingt ans de finesse» (1992) та «Malaise dans l’inculture» (2015). Після відходу з Charlie Hebdo у 2009 році, Валь став директором France Inter, посаду якого обіймав до 2014 року. Він випустив альбоми 'Paris-Vincennes' (1996), 'Hôtel de l’univers' (1999) та 'Philippe Val' (2004). Валь висловлював чіткі політичні погляди, розробивши маніфест проти антисемітизму у 2018 році та засуджуючи такі групи, як Front National та католицькі інтегралісти. Зараз він є щотижневим колонником радіостанції Europe 1 з 2021 року. Його кар’єра відображає різноманітну участь у французькій культурі та суспільстві, позначену як творчою співпрацею, так і редактивним лідерством.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Філіп Мейєр

Філіпп Мейєр, народився 25 грудня 1947 року в Гермерсгаймі, Німеччина, є багатогранною постаттю, відомою як журналіст, гуморист, письменник, теле- та радіоведучий. Його шлях розпочався у 1965 році, коли він почав вивчати право та соціологію в Університеті Париж-Нантерр. У цей період він також працював вихователем у клубі профілактики неповнолітньої злочинності в Парижі, що демонструвало його ранній інтерес до соціальних питань. Залучення Мейєра до студентської активності очевидне з його ролі голови страйкового комітету в Нантеррі в листопаді 1967 року та участі у травневих протестах 1968 року разом із Полем Рікёром. Інтелектуальні пошуки Мейєра не обмежувалися Францією, оскільки у 1968 році він отримав стипендію від Франко-Квебекського молодіжного офісу для вивчення реакцій на неповнолітню злочинність у Квебеку. Цей досвід виявився вирішальним, що призвело до зв’язків з відомими діячами, такими як Рене Левеск, Денис Аркан, Мішель Шартрэн і Гілл Веньо. Він захистив свою докторську дисертацію "Дитина та державна раціональність" у 1977 році під керівництвом Енні Крігель та Філіпа Арієса. Він також працював дослідником у Центрі психічного здоров’я під керівництвом професора Філіпа Поммеля. З березня 1982 року Мейєр почав працювати на радіостанціях для суспільного мовлення, і вів програму 'Télescopages' на France Inter з 1982 по 1989 рік. Кар’єра Мейєра в медіа продовжилася програмами «Allegro serioso» на France Culture (1984-1995) та «Libre examen» (1995-1998). Він особливо відомий своїм щоденним гумористичним сегментом на France Inter з 1989 по 2000 рік, який починався з фрази «Щасливі мешканці…» та закінчувався виразами на кшталт «Ми живемо в сучасну епоху». Він також вів програму «L'Esprit public» на France Culture з 1998 по 2017 рік, продовжуючи її у форматі подкасту після припинення трансляції. Крім того, він представляв програму «La prochaine fois, je vous le chanterai» на France Inter з 2000 по 2016 рік. Мейєр знімався у фільмах, таких як «It begins today» та «The Case Picpus», а також у телесеріалі «Maigret». Нещодавно він опублікував книгу портретів і відгуків під назвою «La prochaine fois, je vous l'écrirai» та продовжує модерувати подкаст «Le Nouvel Esprit Public», співпрацюючи з громадськими інтелектуалами.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Філіппа Леллоуче

Philippe Lellouche travaille comme активатор, réalisateur, scénariste, animateur de télévision et chanteur. I partage le métier d'acteur avec son frère, Гіллі Леллоуче.

Переглянути профіль