Глобальний каталог талантів

Довідник коміків

Переглядайте профілі коміків, біографічні резюме, країну походження та офіційні посилання.

Комедійні шоу Найпопулярніші Додати коміка

Усі A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z

Країна:

Майбутні виступи Підтверджено Підтверджені профілі

Починається на P Підтверджено Очистити все

Показано 49-60 з 102 коміків

Підтверджено Не затверджені

Австралія

Памела Стефенсон

Памела Стефенсон, народжена Памела Хелен Стефенсон 4 грудня 1949 року в Такапуна, Окленд, Нова Зеландія, є багатогранною особистістю, відомою як комедіантка, акторка, письменниця та клінічний психолог. Її сім'я переїхала до Австралії в 1953 році, де її батьки працювали науковцями. Вона відвідувала початкову школу Боронія Парк та школу для дівчат Сінді Керч оф Англікан Гімназіум перед тим, як навчалася в Національному інституті драматичного мистецтва (NIDA) в Сіднеї та закінчила його на початку 1970-х років. Стефенсон розпочала свою кар'єру на телебаченні, знімаючись у шоу, таких як «Космос: 1999», «Нові пригоди» та «Професіонали». Значним переломним моментом став 1979 рік, коли вона приєдналася до сатиричного шоу скетчів «Не дев'ять годин новин», разом із Роуеном Аткинсоном, Мелом Смітом і Гріффом Різ Джонсом. Її виступи в цій програмі принесли їй визнання, зокрема потрапляння до списку номінантів на премію BAFTA у 1981 році. У цей період вона також знімалася у фільмах, таких як «Історія світу, частина I» (1981) та «Супермен III» (1983), де зіграла роль Лорелей Амброзії. Після переходу до клінічної психології, Степхенсон отримала докторський ступінь з Каліфорнійського інституту післядипломної освіти у 1996 році та стала ліцензованим клінічним психологом. Вона написала багато праць, зокрема біографію свого чоловіка, Біллі Конноллі, під назвою *Billy* (2002) та *Bravemouth* (2003). Її публікації також включають *Head Case: Treat Yourself to Better Mental Health* (2009), *Sex Life: How Our Sexual Encounters and Experiences Define Who We Are* (2011) та свою автобіографію, *The Varnished Untruth* (2012). У 2007 році вона вела психологічне інтерв’ю-шоу *Shrink Rap*, а з 2007 року пише колонку з питань сексуальної консультації для *The Guardian*. Степхенсон також брала участь у шоу *Strictly Come Dancing* у 2010 році, зайнявши третє місце. Вона одружена з Біллі Конноллі, і вони мають трьох дітей; пара переїхала до Флориди для підтримки здоров’я Біллі Конноллі після його діагнозу хвороби Паркінсона.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Італія

Паоло Вілладжіо

Італійський актор, комік, кінорежисер та письменник Паоло Вілладжо народився 30 грудня 1932 року в Генуї. Його батьками були Етторе Вілладжо, геодезист із Палермо, та Марія Фарачі, вчителька німецької мови з Венеції. П’єро, двійник Паоло Вілладжо, працював професором в Університеті Пізи. Раннє життя Вілладжо було сповнене різноманітного досвіду: він працював офіціантом, диктором BBC та розважальником на круїзних лайнерах Costa Cruises, а пізніше в Cosider, де організація корпоративних заходів надихнула його на створення персонажа Уго Фантацці. Кар'єра Вілладжіо охоплювала різні творчі починання. Він створив незабутніх персонажів, таких як професор Кранц, Джіандоменіко Фраччіа та, найвідоміше, Уго Фантацці. Його комедія була інноваційною та сюрреалістичною, черпаючи натхнення з комедії дель арте, і він використовував такі прийоми, як неологізми, емоційні прикметники, морфологічні помилки та бюрократичні терміни у своїй творчості. Він написав кілька сатиричних книг про Уго Фантацці, з яких Fantozzi (1971) було продано понад мільйон екземплярів і принесло йому премію імені Гоголя в Москві. Персонаж Уго Фантацці перетворився на широко успішну кінематографічну сагу, з Вілладжіо в головній ролі у фільмі Fantozzi (1975) під режисурою Лучіано Сальче. Він також співпрацював з Федеріко Фелліні, Ліною Вертмюллер, Ермано Ольмі, Маріо Монічеллі та Габріеле Сальваторе над фільмами, часто з'являючись у драматичних ролях. Протягом своєї кар'єри Вілладжіо отримав численні нагороди. Премію «Давид ді Донателло» було вручено йому в 1990 році; він також отримав «Срібну стрічку» в 1992 році та Золотого лева на Венеційському кінофестивалі того ж року, відзначаючи його життєві досягнення. У 2000 році він також отримав почесний «Пардо» на Кінофестивалі в Локарно. Творча діяльність Вілладжіо охоплювала не лише кіно та книги; він писав пісні з Фабріціо Де Андре, зокрема 'Карло Мартелло повертається з битви при Пуатьє' та 'Il fannullone', і грав у театральних виставах, зігравши Арпагона в L'Avare Мольєра в 1996 році. Він також вів сатиричний новинний бюлетень Striscia la notizia в 1996 році та раніше вів експериментальні та авангардні телевізійні програми наприкінці 1960-х років. Критики, такі як Гоффредо Фофі, Мікеле Серра, Енріко Джаковеллі та Беппе Грілло, порівнювали його з Бастером Кітоном, Чарлі Чапліном, Станом Лоуреллом та Олівером Гарді. Паоло Вілладжіо помер у Римі 3 липня 2017 року від ускладнень діабету.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Італія

Паоло Россі

Італійський артист Паоло Россі працює актором, письменником, коміком, співавтором пісень та з’являється на телебаченні. Народився 22 червня 1953 року в Монфальконе, Горіція, і вважається міланцем за усиновленням. Його батько, Нелло Россі, також відомий як Ліонелло Россі-Кобау, мав значну історію, оскільки добровільно воював за Італійську соціальну республіку. Раннє життя Россі включало переїзд до Феррари в підлітковому віці та отримання диплома хімічного техніка; він навіть закінчив навчання як хімік-експерт. Служив у війську поблизу Турина, командував танком і заслужив прізвисько «Капітан Білосніжка», перш ніж був демобілізований сержантом. Россі розпочав свою кар'єру виступів у 1978 році, дебютувавши на сцені в Мілані з виставою Даріо Фо «Історія солдата». Він став членом «compagnia dell’Elfo» та продовжував співпрацювати з ними протягом першої половини 1980-х років, знімаючись у постановках, таких як «Nemico di Classe» у 1983 році. Його театральний стиль черпає натхнення з комедії дель'арте, Брехта та Мольєра, що призвело до того, що критики описали його як «італійський середній шлях між Даріо Фо та Ленні Брюсом». Він розширив свою аудиторію завдяки виступам на телебаченні у різноманітних шоу, таких як «Su la testa» та «Il laureato», і дебютував у кіно в 1986 році. Його роботи з середини 1980-х включають ролі у фільмах Карло Ванзіни, «Via Montenapoleone» та «Montecarlo Gran Casinò», а також постановку п'єси Шекспіра «Буря». З початку 1990-х років Россі випустив кілька альбомів, співпрацюючи з артистами, такими як Енцо Джаначчі, Емір Кустуріца, Вініціо Капоссела та Modena City Ramblers. Він брав участь у Санремо Музичному Фестивалі в 1994 та 2007 роках. До його авторських робіт входять Camerieri , за яку він отримав Срібну стрічку в 1996 році, та колаборації з Gino e Michele над такими роботами, як Recital , Chiamatemi Kowalski , C'è quel che c'è та Operaccia Romantica . Він також ставив соціально свідомі шоу, як-от The Times They Are a-Changin …Un'altra Volta …Again! , та представляв Milanon Milanin . З 1986 року Россі відігравав ключову роль у створенні та успіху кабаре-театру Zelig у Мілані разом з Клаудіо Бізіо та Сільвіо Орландо. Він виступає вже тридцять років, охоплюючи шлях від клубів до великих сцен, від традиційного театру до кабаре, телебачення та циркових наметів, залучаючись до поточних подій та представляючи як стародавні, так і сучасні класики.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Великобританія

Патріарха Марбер

Патріарх Альберт Криспен Марбер, англійський комедійник, який також пише п'єс, напрями, виконує та ремесла екранні гри, був призначений членом Королівського товариства літератури в 2002 році.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Ірландія

Патріарха Монахан

Патрик Монахан, ірландсько-іранський комбінезон, вперше відбувся в телевізійних конкурсах Візьміть Майк у 2001 році і покажіть мені смішний в 2011 році, і він часто перетворюється на Единбурзький фестиваль Fringe.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Патрік Боссо

Па́трік Боссо́ — французький комедіант та актор, народився 12 жовтня 1962 року в Марселі. Він народився у пологовому будинку лікарні «Ла Бель де Маї». Його батьки були італійськими іммігрантами, які оселилися у Франції. Вирісши в районі Паньє в Марселі, пізніше він переїхав до північних районів у житловому комплексі «Ле Лор’є». Раннє життя Боссо відбиває його робітничий клас; його батько працював на верфі порту Марселя, і Боссо ненадовго пішов його слідами як суднобудівник. Він також спробував пройти навчання сантехніком, але не закінчив його. До того, як знайти своє покликання в комедії, він обіймав різні посади, зокрема працював кур’єром на Старому порту, доставляв пиво, мив посуд у ресторанах та працював у мерії. Кар’єрний зсув Боссо почався в Парижі, де він працював охоронцем у Пігалі та продавав мерч для музикантів, таких як Мадонна, Рош Воазін та Мішель Сарду. У 1989 році він почав відвідувати акторські курси з Нільсом Ареструпом, який заохочував його займатися одноосібними шоу. Він дебютував у сольному виконанні того ж року з 'C’est méchant' у Театрі Марі Стюарт. Його перше велике шоу, 'Qui ?!? Moi !?!', було поставлене в Палаці Скляних Вікон у 1995 році. Шоу 'Les talons devant' (1997) значно підвищило його публічну популярність. З вересня по жовтень 1998 року він ненадовго веде програму 'La Grosse émission' на каналі Comédie!, а у 2000 році П’єр-Франсуа Мартен-Лаваль (Пеф) зняв його друге шоу, 'Bosso exagère trop!'. Боссо продовжував розвивати свій комедійний талант протягом багатьох років. Він представив виставу 'Du Bonheur' у листопаді 2005 року, яка вийшла на DVD у 2007 році. 'Le spectacle de ma vie' мала прем’єру в Олімпії у жовтні 2003 року. Протягом своєї кар’єри він знявся у понад двадцяти фільмах з 1996 року та зіграв головну роль у міні-серіалі 'Hep Taxi!' (2003), а також у різних телевізійних фільмах між виступами. У 2016 році він зіграв головну роль у фільмі 'Marseille', режисером якого був Кад Мерад. Він також продемонстрував свою універсальність, знявши короткометражний фільм 'Rien ne sert de courir' у 1999 році та видавши книгу 'Melon et Melèche: le grand concours' у 2001 році. Його сольний виступ 'La courte échelle' мав прем’єру в Комеді де Парі у січні 2009 року, і вийшов на DVD у 2010 році.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Патрік Рейнал

Патрік Рейналь, народжений Бернар Жиро у Вірзоні 29 травня 1926 року, був французьким шансоньє та гумористом. Він розпочав свій мистецький шлях після Другої світової війни, у віці 20 років, вирішивши присвятити себе кар’єрі артиста. Вихований у скромній сім’ї з комуністичним батьком, він пережив ранні перебої, зокрема часті виключення зі школи та короткий період втечі з дому у віці 13 років. Його перші виступи пов’язані з імітацією Шарля Трене під час служби в армії, що принесло йому прізвисько «співаючого божевільного з Вірзону». Згодом він розпочав кар’єру у мюзик-холі як «селянський комік», приймаючи свої сільські корені. Рейналь здобув популярність у 1950-х роках, спочатку виступаючи в регіоні Беррі, а потім на національному рівні. Його комедійний стиль часто містив сатиричні зображення фермерів з Беррі, втілених родиною Берлодьо та особливо персонажем Берлодьо – карикатурою з характерним акцентом. Він виступав у таких місцях, як Caveau de la République, де зав’язав дружбу з П’єром Дак і Францисом Бланшем, а пізніше виступав на сценах Bobino та Olympia. Протягом своєї кар'єри, яка охоплювала приблизно 50 років, він записав численні платівки 45 обертів на хвилину, здобувши значну популярність у регіоні Беррі та за його межами, отримавши дві золоті платівки. Окрім сценічних виступів та записів, Рейналь також знімався у кількох фільмах, зокрема Щоденник жінки у білому (1965) разом з Марі-Жозе Нат, а також Бабетта йде на війну (1960), Скарб Жозефи (1962) та Великі родини (1966). Він відкрито критикував аспекти паризької культури, особливо суспільство споживання, вважаючи його напруженим, неповажним і одноманітним, а також висловлював незадоволення «новою кухнею». Він отримав визнання за свою роботу, зокрема премію «Prix de l'humour» у 1971 році та премію Фернана Рейнау двічі, у 1971 та знову у 1989 році. Йому також було присвоєно звання Chevalier des Arts et des Lettres, Grand Officier de la Ligue du Bien Public, а також медалі від міста Парижа та Sacem. Після виходу на пенсію в Анзі-ле-Дюк зі своєю дружиною Клоді, він продовжував давати благодійні концерти для організацій, таких як ліга проти раку та асоціація для сліпих собак. Патрік Рейналь помер у лікарні Параї-ле-Мональ 1 травня 2010 року.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

12 бер. 2027 р. Франція

Патрік Тімсі

Патрік Тімсіт, народився 15 липня 1959 року в Алжирі, Алжир, є французьким коміком, письменником і кінорежисером. Його сім'я переїхала до континентальної Франції, коли йому було два роки, через алжирську війну. Він провів дитинство у майстерні батьків з виробництва шкіряних виробів та здобув атестат бакалавра D як студент-екстерн після закінчення кількох шкіл. Короткий час він займався нерухомістю, відкривши власне агентство в 1983 році; цей досвід пізніше вплинув на його комедійний скетч «Малі оголошення». Його батьки були єврейськими сефардами, і він має алжирське єврейське походження. Кар'єра Тімсіта включає різноманітний спектр ролей як на екрані, так і на сцені. Він зіграв Карла VIII Французького у фільмі Без страху та докору (1988) та Мішо у Криза (1992), за що був номінований на премію «Сезар» як найкращий актор другого плану. Він особливо відомий своєю участю у комедійному фільмі Індієць у місті . Також знявся у Майріг (1991) в ролі Ґарбіса та Чудова епоха… (1991). На початку 1990-х років він здобув визнання завдяки своєму гострому комедійному тону у телевізійних виступах. Він був співавтором та зіграв головну роль у Пédale douce (1996), отримавши номінації на премію «Сезар» як найкращий актор, найкращий оригінальний сценарій або адаптація, і знову як найкращий актор. Його комедія часто торкається делікатних тем, таких як політика, расизм, антисемітизм та ізраїльсько-палестинський конфлікт. Окрім акторської діяльності, Тімсіт також продемонстрував свій режисерський талант. Він зняв і зіграв головну роль у фільмах "Квазімодо д’Ель Парі" (1999) та "Американець" (2004). Він озвучував численні фільми французькою мовою, зокрема "Монстр" (1994), "Геркулес" (1997), "Атлантида: Загублений імперіум" (2001), "Шарк Тейл" (2004) та "Мисливці за драконами" (2008). У 2006 році він брав участь у програмі "Рендеву в невідомих землях". Він отримав чотири номінації на премію «Сезар», що визнає його внесок у французьке кіно. Він продовжує зніматися, з ролями в нещодавніх фільмах, таких як "Даліда" (2017), "Останній найманець" (2021), "Брат і сестра" (2022) та "Потрібно двоє для танго" (2025).

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Франція

Патрік Фонт

Патрік Фон, народився 27 вересня 1940 року у Везіне, був французьким гумористом та шансоньє. Він розпочав свою кар'єру вчителем (інструктором) з 1961 по 1968 рік. З 1970-х років до 1995 року він утворив комедійний дует Фон е Валь з Філіпом Валем. Протягом своєї кар'єри він писав тексти пісень для інших артистів, зокрема Тьєррі Ле Люрона та Кристофа Алевека, демонструючи свою універсальність у французькому розважальному просторі. Він видав кілька книг, включаючи "J'exagère, mais pas assez" у 1992 році та "Souvenirs d'un cow-boy d'opérette" у 2018 році. У 1992 році він став колонкатором у сатиричному журналі Charlie Hebdo , а також співпрацював із радіопередачею Rien à cirer на France Inter. У 1994 році він заснував Marie Pantalon – школу підготовки до виконавських мистецтв у Верхній Савойї. З 2007 року він був постійним коміком у Театрі Двох Осликів у Парижі, де виступав у п’єсах, таких як ‘Sarkozix Le Gavlois’, ‘Kadhafi à Paris’ та ‘Nicolas s'remarie’. Його комедія часто включала сатиричні огляди поточних подій, які іноді описували як ‘façon Riviera’, згадуючи таких постатей, як Саркозі та Філлон. Кар'єра Фонта була значно вплинута юридичними процесами, які розпочалися у 1996 році. Його засудили за сексуальне насильство над неповнолітніми та він відбув чотири роки і два місяці у в’язниці з 1996 по 2000 рік після судового розгляду в Аннесі у березні 1998 року. Незважаючи на ці події, він продовжував брати участь у мистецьких починаннях, співзаснувавши Les Auteurs Réunis у 2005 році, яка відповідала за та . Він брав участь в альбомі у 2011 році. Патрік Фонт помер 6 квітня 2018 року у віці 77 років через ускладнення, спричинені тривалою хворобою печінки, залишивши за собою складну спадщину у французькій комедії.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Іспанія

Патрісія Конде

Патрисія Конде Галіндо, народилася у Вальядоліді 5 жовтня 1979 року, є багатогранною артисткою з Іспанії. Вона працює акторкою, комедіанткою, телеведучою та моделлю. Будучи середньою дитиною з трьох братів і сестер — Ноемі та Рубена — вона розпочала свою кар'єру у віці чотирнадцяти років, працюючи моделлю. Цей ранній крок у розважальній індустрії проклав шлях для майбутніх можливостей. Конде здобула визнання завдяки численним телевізійним виступам. У 1999 році вона брала участь у конкурсі "Міс Іспанія" як "Міс Паленсія". Незабаром після цього вона почала працювати на телебаченні та швидко здобула популярність як репортер у гумористичній програмі *El informal*. Її комедійний талант проявився, що призвело до ролей у серіалах, таких як *Lady Kaña* (2004), та виступів у шоу, як-от *Un domingo cualquiera* (2004), *7 días al desnudo* та *El club de la comedia*. Вона також спільно вела *Nuestra mejor canción* з Конча Гарсія Кампой у 2004 році та *Cero en Historia*, замінюючи Сільвію Апріль у 2019 році. З 2006 по 2011 рік вона спільно вела щоденну гумористичну програму *Sé lo que hicisteis...*, за час якої отримала кілька нагород. Кар'єра Патрісії Конде охоплює не лише телебачення. Вона озвучила Люсі Вайлд в іспанській версії фільму Злодійські історії 2 (2013) та знімалася у фільмах, таких як Панчо, собака-мільйонер (2014) та Брудні зв'язки (2004). Вона також брала участь у театральних постановках, таких як 5mujeres.com та 39 сходинок . Конде створила власний бренд одягу, Patricia Conde Collection, і була амбасадором фонду ООН Women Together. Її останні роботи включають ведення програм Неймовірні сили людського тіла (2017), Без керма (2021), Телепасія (2023-2024) та спільного ведення З Новим 2024 роком! . Зараз вона бере участь у El Desafío 6 (2025) і представлятиме Juego de pelotas (2026). Її особисте життя включає шлюб з Карлосом Сегуї з 2012 по 2014 рік та стосунки з Карлосом Мойєю, Дані Мартіном та Ернесто Севілью.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Німеччина

Пауль Бінсфельдт

Пауль Бьенсфельдт був німецько-єврейським актором, який протягом понад чотирьох десятиліть зробив значний внесок у німецький театральний та кіноландшафт. Народившись 4 березня 1869 року, він провів сорок років як частина берлінської театральної сцени. Його кар’єра розпочалася в 1893 році з проривною роллю у п’єсі Макса Гальбе «Юність» у Резиденцтеатрі. Згодом він працював під керівництвом Отто Брама, а пізніше – під впливовим Максом Рейнгардтом у Деутшес Театер, ставши регулярним виконавцем на цій сцені. Він був популярним учасником ансамблю театру Рейнгарда протягом 25 років, часто виконуючи комедійні ролі. Універсальність Бьєнсфельда охоплювала як сцену, так і кіно, знявшись у понад 100 німих та звукових фільмах між 1913 та 1933 роками. Видатні режисери, такі як Фріц Ланг, Ернст Любіч, Фрідріх Вільгельм Мурнау, Пауль Лені, Роберт Вієн і Джо Мей часто залучали його до своїх проєктів. Хоча він часто виконував другорядні ролі, граючи персонажів, таких як слуги, вчителі танців, поліцейські або дворяни, у першій половині 1910-х років він також отримував і більші ролі. Серед помітних ролей у німих фільмах – роль батька Ліл Даґовер та чарівника, який перетворюється на кактус у фільмі Фріца Ланга «Втомлений Смерть». Він часто знімався разом із Генні Портен. Його комедійний талант був визнаний драматургом Карлом Штернхаймом, який спеціально написав роль Крея у своїй комедії 1913 року «Бюргер Шипль» для Бієнсфельда. Він продемонстрував широкий спектр виступів, включаючи роль канцлера Лебеля у фільмі Любіча «Мадам Дюбаррі» та демонструючи «кампу покірність» і «грайливу підлеглість» як другорядного персонажа до Еміля Яннґса у фільмах, таких як & Анна Болейн (1920) та & Жінка фараона . Інші помітні ролі у кіно включають виступи у & Die ideale Gattin (1913), & Die Geliebte Tote (1919), & Waxworks (1924) – де він був частиною зіркового складу, що включав Еміля Яннґса та Конрада Фейдта – & Der Goldene Schmetterling (1926) та & Fiaker Nr.13 (1926), у якому він зіграв турботливого каретного водія та піклувального батька. В одному з виступів він виконав комічну пісню в ролі блазня, переходячи від самовдоволення до жаху перед тим, як його було покарано через образу короля. Пауль Бієнсфельд помер 2 квітня 1933 року та був похований на кладовищі Вільмерсдорф Валфріедгоф Гютерфельде в Берліні.

Переглянути профіль

Підтверджено Не затверджені

Іспанія

Педро Рейєс

Педро Реєс Родріґес, іспанський комік, гуморист, актор та телеведучий, народився 8 травня 1961 року в Танжері, Марокко. Його сім'я переїхала до Уельви, Іспанія, коли він був ще дитиною, де він провів своє дитинство та юність. Він рано виявив інтерес до виступів, приєднавшись до театральної групи «Centuria» в Уельві у 1977 році разом із друзями, такими як Пабло Карбонелл та Хуан Ромеро Манча. Приблизно у віці 20 років Реєс переїхав до Севільї з Карбонеллом, щоб створити комедійний дует «Pedro y Pablo», розпочавши свою кар'єру з виступів у закладі на вулиці Бетіс. Комічний дует Педро і Пабло здобув популярність у 1980-х роках, спочатку працюючи в Севільї, перш ніж переїхати до Мадрида в 1982 році. Їх відкрила журналістка газети *El País*, яка побачила їх виступ у парку Ретіро, і запросила взяти участь у програмі *El carro de la farsa* Росани Торрес. Їхні виступи в телешоу *La bola de cristal* з 1984 по 1988 рік значно підвищили їхню популярність. Реєс також спільно веде телепрограму *Pero, ¿esto qué es?* з 1989 по 1990 рік, в якій брали участь відомі артисти, такі як Пол Маккартні та Ліза Мінеллі. Він продовжив свою телевізійну роботу в програмі *No te rías, que es peor* з 1990 по 1995 рік і був відомий своїм сюрреалістичним гумором. Окрім телебачення, Рейєс досліджував інші творчі шляхи. У 1995 році він написав і зняв короткометражний фільм & El niño pollo ;, який мав прем’єру на Гран Віа в Мадриді. Він продовжував працювати в театрі, пишучи та режисуючи п’єси & Las hermanas Wuachosky ; та & Sapore di Amore ; у 2013 році. Він також знімався у фільмах, отримавши нагороду “Найкращий актор” на кінофестивалі в Аліканте у 2010 році за & La curva de la felicidad ;. Педро Рейєс раптово помер 25 березня 2015 року від серцевого нападу у Валенсії, у віці 53 років. Його кремували у Валенсії 27 березня 2015 року, залишивши по собі спадок комічної співпраці з Пабло Карбонелем та внески до іспанського телебачення та кіно.

Переглянути профіль